ХІБА ОРХІДЕЯ ВИННА?
Оленко, забирай цю орхідею, бо інакше я її на смітник винесу, Ганна недбало піднімає з підвіконня прозорий горщик із квіткою й тицяє мені в руки.
Дякую, подружко! Але що ж тобі ця орхідея так не сподобалася? дивуюсь. На підвіконні ж іще три розкішні, доглянуті орхідеї ростуть.
Цю орхідею подарували моєму синові на весілля. А ти ж знаєш, чим усе закінчилося… Ганна важко зітхає.
Знаю, що твій Артем розлучився, навіть року не проживши в шлюбі. Не питаю про причину. Відчуваю, вона була вагомою. Артем так кохав Ірину, не хочу я чіпати свіжу ще рану подруги.
Колись розповім тобі, Олено, чому вони розлучилися. А зараз тяжко згадувати, Ганна ховає обличчя в долонях.
Я принесу додому «вигнану», «забуту» орхідею. Чоловік дивиться співчутливо на понівечену квітку:
Навіщо тобі ця заморена? У ній немає життя. Навіть я це бачу. Дарма витратиш час.
А я хочу урятувати цю орхідею. Подарую їй любов і турботу. Побачиш, як вона розквітне, мені хочеться вдихнути у цю зівялу квітку життя.
Чоловік підморгує:
Та хто ж від любові відмовиться?
За тиждень дзвонить Ганна:
Олено, можна до тебе в гості? Не можу вже нести цей тягар у собі. Хочу розповісти все про невдале весілля Артема.
Ганнусю, приїжджай, не вагайся. Чекаю, не можу відмовити їй. Скільки разів вона мене підтримувала: коли з першим чоловіком болісно розлучалася, коли з другим не ладнала А дружимо ми з нею, здається, цілу вічність.
Ганна приїжджає за годину.
Влаштовується зручніше на кухні. За келихом сухого вина, кавою та гірким шоколадом починає довгу розповідь про життя.
Ніколи б не могла подумати, що моя, тепер вже колишня, невістка здатна на таке. Артем і Ірина сім років разом жили. Артем довго придивлявся до цієї дівчини. Заради Ірини покинув Оксану. А я так любила Оксанку домашня, душевна. Дочкою її називала. А тут зявилася кароока красуня Ірина. Артем у ній душі не чув, навколо неї крутився, мов бджола над цвітом. Від Ірини кохання його палило. Оксану ж одразу відсунув убік.
Згодна, Ірина мала вроду на заздрість усім. Артему приємно було чути шепіт його друзів, котрі захоплено дивилися на Ірину. А ще й перехожі з затамуванням оберталися вслід. Але сім років разом і жодної дитини. Мабуть, мій син хотів усе по закону: відгуляти весілля а далі вже дітки. Артем не любить відверто розповідати про особисте. Ми з чоловіком теж не втручалися.
І от одного дня Артем ставить нас перед фактом:
Тато, мамо, я беру Ірину за дружину. Подали заяву в РАЦС. Весілля святкуватиму на всю Україну. Гривень не шкодуватиму!
Раділи ми з чоловіком. Нарешті синок матиме свою сімю, адже вже тридцять минуло.
Уявляєш, Олено, дату весілля двічі переносили. То Артем захворів, то я у відрядженні затрималася… Думала тоді: чи не знак це? Але бачу Артем щасливий, навіщо настрій псувати? Тим більше, він хотів освятити шлюб обрядом вінчання, але й тут перешкоди: отець Севастьян надовго поїхав до себе на Полтавщину, а Артем хотів саме у нього. Коротше, скрізь якісь знаки
Відгриміло весілля. Ось, подивися, фото: бачиш, яку орхідею подарували? Квітує, як у казці! Листя стрімко догори. А зараз? Самі обтріпані клапті лишилися
Поїхали Артем з Іриною у весільну подорож до Львова, та й тут лихо: Ірину не випустили не погасила старий штраф, величезний. Прямо в аеропорту розвернули. Артем не зважав. Йому тоді все було байдуже мріяв про власну сімю.
Та раптом Артем серйозно захворів. Сильно. Лікарі розводили руками.
Ірина ходила до лікарні тиждень, а потім сказала:
Пробач, але чоловік-інвалід це не для мене. Я подаю на розлучення.
Уяви, що відчував мій Артем, лежачи без руху на лікарняному ліжку? Проте він лише тихо відповів:
Я розумію, Іринко, не буду заважати.
Та й усе. Розлучилися.
А син одужав! Ми знайшли чудового лікаря, Петра Богдановича, саме він Артема і на ноги підняв! Сказав: «Організм молодий, справиться!». Здружилися ми з його сімєю ближче. У Петра Богдановича мила донька Марічка, двадцятирічна. Артем спочатку сприйняв її прохолодно:
Якась вона низенька, навіть некрасива.
Ой, синочку, ти добре придивись! Видно, що таланить доброта і лагідність цієї дівчини. З обличчя води не пити. У тебе вже була дружина-модель, а щастя не знайшов.
Не міг син забути Ірину, але й її зрада поглибила рану. А Марічка закохалася у нього без памяті: дзвонила, писала, у гості забігала. Ми вирішили «звязати» молодь разом поїхали на рибалку на Дністер. Артем сидів задумливо, як вода в келиху. Ні запах багаття, ні шашлики, ні наш веселий гурт його не розрадили. Марічка ловила кожен його погляд а даремно.
Кажу чоловікові:
Даремно затіяли це сватання. Син досі з Іриною в серці.
Минуло три-чотири місяці. Дзвінок у двері на порозі Артем із тою самою орхідеєю:
Ось, мамо, залишки минулого щастя. Робити з квіткою що хочеш мені до неї байдуже.
Я неохоче прийняла орхідею. Не полюбила, навіть рослину наче звинувачувала у бідах сина. Заховала подалі від очей і зовсім не поливала.
Нещодавно зустріла сусідку:
Ганно, бачила твого Артема з такою маленькою дівчиною. Бувша дружина, звісно, і вища, й гарніша.
Я навіть не повірила! Невже між Артемом і Марічкою «щось є»?
Прошу любити ми з Марічкою вже чоловік і дружина, Артем ніжно тримав її за руку.
Ми з чоловіком перезирнулися:
А як же весілля? Святкування?
Нам уже ні до чого ці гучні урочистості. Розписалися в РАЦСі удвох. Отець Севастьян нас благословив. Ми з Марічкою тепер разом.
Відводжу сина вбік:
Сину, ти її полюбив? Не скривдиш Марічку? Не від помсти колишній одружився?
Ні, мамо, я Ірину пережив і відпустив. А з Марічкою у мене спокій і душа розправилась.
Отака історія, Олено.
Ганна виговорилася до дна.
Після цієї щирої розмови ми з подругою не бачилися два роки кожна у буденних справах, турботах.
А орхідея ожила, зацвіла пишно. Рослини дякують за турботу.
Зустрілася з Ганною у пологовому:
Привіт, люба! Що тут робиш?
Марічка народила двійню. Сьогодні виписують! Ганна світиться від щастя.
Трошки далі стоять Артем і чоловік Ганни, чекають малюків. Артем тримає оберемок червоних троянд.
На порозі зявляється змучена, але щаслива Марічка, за нею медсестра несе двійко «живих» згортків.
Позаду всіх моя донька із новонародженою онукою.
А Ірина тепер просить Артема пробачити її та почати знову.
Але, як у народі кажуть, склеїти чашку можна, а от із неї пити не вийдеЯ дивлюсь на цю метушню марші коліс дитячих візочків, перші сльози радості, щоки, розчервонілі від щастя. Моїй подрузі в очах віддзеркалюється впевненість: все, що було це вже вчора. Вона обіймає Марічку й Артема, шепоче їм слова, що лікують душі. Артем гладить маленьку ручку донечки, і в ту мить у його погляді немає ні болю минулого, ні сумнівів, що сьогодення справжнє.
Я озираюсь: колись зівяла орхідея вдома засяяла другим цвітом і дарує мені віру. У житті, як із квіткою: якщо дати їй тепло, прощення, світло любові вона розквітне навіть після найтемнішої зими. Ганна підморгує мені та тихо каже:
То ж хіба орхідея винна?
І я розумію: біди і зради не в квітах, а в серцях людських. Але щастя приходить до тих, хто вміє його чекати, відпускати старе й відкриватися для нового дива, навіть коли здається, що всі пелюстки давно опали.
Тож я стиха промовляю, майже подумки:
Ні, не винна. Вона просто чекала свого часу розквітнути заново.
Свято життя триває і для людей, і для орхідей.