Я стою на кухні й оглядаю цей хаос, а віряться очам з трудом. Вчора був мій день народження, і я вирішила запросити батьків свого чоловіка — свіженького, так би мовити.
Ми з Артемом одружилися всього два місяці тому — тихо, без фанфар, просто розписалися в ЗАГСі. Навіть батьків не кликали, були самі. Тепер живемо в моїй квартирі, яку я знімала ще до весілля. Але вчорашній вечір… це було щось із чимось.
Чесно кажучи, я трохи хвилювалася перед візитом свекрух. Люди вони прості, але з характером. Свекруха, Надія Степанівна, обожнює все контролювати, а свекор, Тарас Іванович, навпаки — мовчун, але якщо щось скаже, то в саме яблучко. Я старалася: накрила стіл, купила продукти, навіть спекла торт, хоча в мене випічка зазвичай виходить «на любителя». Артем запевняв, що не варто перейматися, мовляв, його батьки невибагливі, але я ж хотіла справити враження. Таки перший офіційний візит!
Гості прийшли вчасно та з подарунками. Надія Степанівна принесла величезний букет півоній і якусь коробку в блискучому папері. Тарас Іванович вручив пляшку домашнього вишняка — казав, що власноруч гнав. Ми сіли за стіл, і спочатку все йшло непогано. Я приготувала салати, запекла курку, зробила картоплю з грибами. Артем хвалив, свекри кивали, навіть компліменти робили. Але потім почалося найцікавіше.
Надія Степанівна, як виявилося, має талант піднімати теми, від яких у мене аж вуха гарячать. Вона раптом запитала, коли ми плануємо дітей. Я ледь не поперхнулася вином. Артем спробував звести розмову на інше, але свекруха не вгамувалася: «Ось у наші часи, Оленко, ми з Тарасом одразу після весілля почали думати про сім’ю. А ви молоді — чого тягнути?» Я лише посміхалася й кивала, хоча в голові крутилося: «Та ми ж тільки-но побралися, дайте хоч звикнути!» Артем, до речі, теж виглядав збентеженим, але він завжди такий — не любить з мамою сперечатися.
Потім свекруха перейшла до моєї кухні. Підвелася, почала оглядати все навколо, ніби санітарний інспектор. «Оленко, а чого в тебе так мало посуду? Треба б докупити, якщо гості будуть. І ці штори темні — я б повісила щось світліше». Я намагалася тримати себе в руках, але відчувала, як щоки палають. Артем прошепотів: «Не беріть до серця, вона завжди так». Але ж це моя кухня! Я тут все облаштувала під себе, а тепер мені кажуть, що штори не такі.
Тарас Іванович, на щастя, розрядив обстановку. Розповів про свою дачу, про те, як цього літа в них вродилося стільки огірків, що й не знали, куди їх дівати. Я слухала, кивала, а сама думала: «Хоча б швидше закінчилися ці посиденьки». Але тут Надія Степанівна дістала свій подарунок. Я розгорнула коробку, а там… сервіз. Такий, знаєте, з квіточками, як у бабусі на селі. Я, звісно, подякувала, але в голові було лише одне: куди я його діну? У нас і так шафи забиті, а цей сервіз займає місця, як на цілий бенкет.
Артем, бачачи мою плутанину, спробував пожартувати: «Мамо, ти ж знаєш, Оля більше по мисці з суші любить». Але Надія Степанівна лише зиркнула на нього: «Це несерйозно, Артеме. У домі має бути нормальний посуд». Я ледь втрималася, щоб не розсміятися. У цю мить я зрозуміла, що життя з цими людьми буде ще тим квестом.
Коли гості нарешті пішли, я видихнула. Артем обійняв мене й сказав: «Ти молодець, все пройшло краще, ніж я очікував». Але я, чесно кажучи, досі в шоці. Стою тепер на кухні, дивлюся на цей сервіз, на недоїдену курку, на пляшку вишняка, яку ми так і не допили. І думаю: як же це — стати частиною нової родини? З одного боку, я люблю Артема і заради нього готова терпіти всі ці моменти. З іншого — як навчитися не реагувати на такі зауваження? Можливо, з часом я звикну, і ми з Надією Степанівною знайдемо спільну мову. А може, я просто навчуся тримати дистанцію.
Сьогодні я прокинулася з думкою, що треба поговорити з Артемом. Можливо, ми домовимося, що наступного разу святкуватимемо лише удвох. Або запросимо моїх батьків — вони хоча б не критикують мої штори. Але в той же час я розумію, що свекри — тепер частина мого життя. І як би я не намагалася, доведеться вчитися ладнати. Може, наступного разу я просто поставлю той сервіз на стіл, налию їм їхнього вишняка й скажу: «Це вам за штори». Жартую, звісно. Чи не жартую?
