Я навчався на першому курсі. Грошима допомагали батьки, щось трішки сам заробляв, але фінансів усе одно було мало. Ходив з простеньким телефоном. «Головне, що дзвонить» — казала моя мати.
Вранці гуляв по парку і знайшов телефон. Гаджет в рожевому чохлі, обклеїний сердечками, явно жіночий. Такий телефон бачив тільки на вітринах магазину. Наврядчи колись зароблю на подібний. Хіба що кредит візьму.
Промайнула перша лиха думка — залишити знахідку собі. Можна почистити телефон та перепродати. Швидко відкинув ці думки. Не такому мене батьки навчали. Сів у парку та став чекати. Як тільки хтось подзвонить, прийму дзвінок та віддам загублену річ. А може дівчина сама прийде у парк, щось шукати і я поцікавлюсь, що вона загубила.
Минуло двадцать хвилин, тридцять, година. Телефон мовчить. Ніхто не дзвонить. Я вже подумав йти додому. Тільки піднявся з нагрітого місця і помітив дівчину. Вона нишпорила під кожним деревом. Пильно роздивлялася стежки, щось запитувала у перехожих. Напевно, це вона згубила телефон. Підійшов, привітно привітався, а потім показав телефон:
— Ви, раптом, не це шукаєте?
Дівчина підплигнула на місці. На радощах кинулась мене обіймати та гречно дякувати. Я зніяковів. Не кожен день мене тиснуть в обіймах гарні дівчата.
— Я така незграбна! Тільки подарували, а вже посіяла! Як же хвилювалась! Не знала, що батькам казати! Встигла посивіти за цю годину! Дякую, що повернули! Може сходимо на каву? Ви ж мій рятівник! Треба якось вам віддячити.
Ще більше почервонів, але від пропозиції не відмовився. А через три роки, вона прийняла мою пропозицію.
