Грушенька
Був собі у діда три донечки. Дві старші справжні україночки-красуні: Марічка і Соломійка, одна краща за іншу, що аж люди оберталися дивитися! А третя молодша, худенька, скромна, трохи сутула, з гіршею поставою, зате очі її світилисяГрушенька. В полі вона працювати не могла, й вдома за старшими ледве встигала, все їй давалося важко.
Марічка й Соломійка женихів не відганяли: ледь хата так женихи під вікном, свати на порозі! А Грушеньку й поглянути не хотіли. Сестриці кажуть:
Як Грушеньку заміж не віддамо і самі не підемо!
Час минав, свати до Грушеньки так і не заходять. Сестри наряджають її, косу плетуть, личко румянцем пудрять все марно. Подруги вже й глузувати почали:
Та доки ви свою Грушу сватати будете, і самі засидитесь!
Грушенька це почула, тужить. Не про себе шкодує, а за сестрами коханими. Якось надумала:
Не буду життя чужим псувати! Краще піду з дому: хай сестри заміж ідуть. Подамся в якесь місто хоч прислужницею наймуся.
Дочекавшись ночі, коли всі поснули, зібрала вузлик з хлібом та вишиваною хустинкою, і вийшла тихцем з хати.
Йшла Грушенька темної, але місячної ночі, і дорога їй не страшна. Лише як дійшла до лісу серце стислося: може, вовк чи дикий кабан? Але зібралася з духом і пішла стежкою далі. Над ранком стомилася, а до міста ще далеко. Присіла під ліщиною, вузлик під голову, хусткою накрилася та й заснула.
Спить-спить чує: щось поруч рубає. Прислухалася бах! впало дерево сухе! Злякалася, підхопилася бігти, а перед нею дідок. Сам низенький, кремезний, борода біла, в руках сокира.
Грушенька йому дозоліла:
Ви хто, діду?
Я лісник, каже. Тут і живу поблизу. А ти чого сама в лісі?
Грушенька розповіла свою біду.
Лісник бороду погладив, примружився:
Добра ти дівчина. Лишайся жити у моїй хатині, станеш мені онукою. А надумала проведу до міста.
Грушенька зраділа, погодилася. Так і почали жити разом: дід у лісі, Грушенька по господарству. Лісник веселий був, розказував усяке заслухаєшся! Почав і трави з Грушенькою збирати, ягоди показував, навчав коли й як сушити, зілля варити. Все, що вмів розказав.
Прийшов час помирати дідусеві. Заплакала Грушенька, а лісник мовить:
Не сумуй, внучко: всьому свій час. Заховаєш мене йди додому. Навчив я тебе всього, що сам знав. Я жив лісу допомагав, а ти живи й людям допомагай.
Поховала Грушенька дідуся й рушила додому.
Повернулася в село, а сестри вже обоє заміжні, за братами закарпатськими Петром і Дмитром. Жили в одному просторому домі. Сестри зраділи, що Грушенька повернулась! Відділили їй світлицю, разом і зажили. Допомагає вона в усьому: знає й коли землю добривом підживити, як недугу здолати всьому у лісі навчилася. У сестер і врожай рясний, і худоба здорова, і вдома біди не знають.
Чутка пішла по селу: всіх Грушенька лікує, радить, допомагає. За порадою та допомогою до неї збігаються з усієї округи! Плати нікому не просила: хто міг подарує яйця, хто бідний так нічого.
Жила у тому ж селі іще стара Куценька-Домаха, всяка відьма. Чого вона не вміла, а люди остерігались: зла та сила була в ній. Як тільки Грушенька людям стала помагати, так до Домахи йти перестали. Розсердилася стара, давай думати, як би нашкодити.
Раз заходить до Грушеньки:
Доброго дня, Гануся Василівна, дівонько!
Доброго і тобі, бабусю, привіталася Грушенька.
Я до тебе по допомогу, дитино. Рука болить, хоч плач!
Сідай, бабцю, зараз подивлюсь!
Посадила, оглянула руку.
Та певна, що ця рука болить? Мо’, іншу дати глянути?
Як же ні! бідкається Домаха.
Грушенька похитала головою.
Бабусю, а де ж там біль?
Дивися, дочко, як мені пальці скручило!
Подивувалася Грушенька, але каже:
Як хочеш, бабцю, але руки в тебе не болять!
Ну не болять, то й не болять, погодилася Домаха раптово. Головне, поговорити з тобою побалакала й легше. Дякую тобі, дівонько! На тобі дзеркальце. Дивися молодість своя порадуй!
Дякую, бабцю. Нехай по доброму твоєму слову все буде! Добре краще лихого.
А стара Домаха на дзеркальце те чарами нашептала…
Минає час Грушеньчин горбочок наче зник. Корить люди, диву даються і тримається рівніше, і кульгавість минула! А Грушенька на себе в дзеркальце дивиться й радіє. Домаха бачить: її чари не беруть знову приходить. Каже, спина болить, ноги не носять. А й сама вже чує їй і справді зле, на себе зло накликала!
Дала їй Грушенька трав і корінців, розказала, як заварювати. Домаха знову дарує подарунок кістяний гребінець:
Дівоча краса велика праця! Ти ще й гарна тепер.
Грушенька подякувала:
Нехай все по-доброму буде, бабцю!
Минає час Грушенька ще румяніша, ще краща! Коса густіє, щоки як яблука, стан стрункий, плавний. А Домаха зовсім висохла та схилилася: руки сухі, спина згорбилась, ходити не може. Лежить, охкає, кличе до себе Грушеньку.
Сестри Марічка та Соломійка відмовляють:
Та не ходи, сестричко! Хата у неї проклята, лиха там сила!
Не бійтесь, відповідає Грушенька, ранок вечора мудріший.
Устала на світанку, вмилася джерельною водою, вбралася святково, поклала в кошик гостинці: мед дикий, яблука садові, душисті трави.
Сестри як побачили оторопіли:
Яка ти, сестро, стала! Не впізнати, красуне ти наша!
Пішла Грушенька до хати Домахи. Тільки до хвіртки доторкнулась бах! і зачинилася. Не відкрити.
Бабцю! кличе, Відчини, не можу увійти!
А з хати якийсь рейвах, тупотіння, дзвін горщиків, а голоси нашіптують:
Не пускай! Не бери! На неї порча не діє, замовляння не працюють, недуга відходить, а лихе слово добрим стає!
Грушенька вдруге стукає:
Бабцю, чи здорова ти там? Прийшла провідати, гостинці принесла!
Домаха мовчить, а в хаті виття, регіт, гавкіт та ревіння. Як у злій казці. Народ за тином зібрався такого від тої хати не бачили: затрусилася, затряслася! Втретє Грушенька стукає:
Ну бодай озвись, бабцю! Ось медок, яблука, трави!
Перехилилася через хвіртку, поставила кошик. Тут дим чорний з димаря, ворони з вікон, вся хата обвуглилася, аж понижчала, ніби й не було дому.
Перелякалися люди, хто за водою, хто за ломом. Думали вогонь.
Та ось сонце визирнуло з хмарки: перший промінь і дим зник, як не було. На місці хати лише жменя жарин залишилась.
Оце ж лихо Домахине зжерло її хату! здогадалися люди. Грушеньку хотіла звести, а зло повернулося до своєї господині!
Відтоді Грушенька стала ще красивішою, не впізнати! І знайшовся для неї парубок Михайло із сусіднього хутора. Жили щасливо й весело, ніколи між ними не сварилося. Марічка й Соломійка найщасливіші за свою сестру!
А там, де залишила Грушенька кошик з гостинцями, враз заросла мальовнича малина. Ягід хоч греблю гати, пахучі, великі всією громадою ходили ними ласувати! І назвали те село відтоді Малинівкою.
