**Щоденниковий запис**
Перед невеликою сценою танцювали гості на чолі з ювіляром — шістдесятип’ятирічним начальником Мирослава. «Боже, який чоловік…» — неточно підспівували жінки солістці маленького ансамблю.
Оксана з чоловіком, втомлені від веселощів, вина та рясного застілля, сиділи за розгрібленим столом. На іншому його кінці два колеги про щось сперечалися, а третій дрімав, схиливши голову на складених руках.
Оксана присунулася до Мирослава і прошепотіла йому в саме вухо:
— Може, підемо додому? Усі напідпитку, ніхто не помітить нашого виходу. У мене від шуму голова розболілася. — Для переконливості вона притиснула пальці до скронь.
Мирослав з-під лоба окинув зал поглядом.
— Ти права, тут уже нема чого робити, підемо, — сказав він.
Вийшли з ресторану непоміченими.
— Уф, як же добре! — Оксана вдихнула повними легенями свіже нічне повітря.
— Таксі? — спитав Мирослав.
— Ні, давай пройдемося, подихнемо. — Вона взяла чоловіка під руку, і вони повільно пішли темними вуличками.
— Не втомишся на підборах? — спитав він.
— Тоді понесеш мене на руках. Пам’ятаєш, як двадцять років тому? Я вдягла нові туфлі й протерла ноги. Ми йшли з кінотеатру пішки, бо машини ще не було, а транспорт уже не ходив. Ти ніс мене до дому на руках. — Оксана зітхнула.
Мирослав локтем притиснув її руку, натякаючи, що пам’ятає.
— Ох, які ми були молоді та закохані… Двадцять років пролетіли, як один день. Здається, тільки-но одружилися, я чекала Софійку, ми були такі щасливі… — знову зітхнула вона.
— Мене чекає підвищення, а це нові можливості та більша зарплатня. Незабаром Софійка народить нам онука. А восени відсвяткуємо мій ювілей. Ми здорові. Хіба це не привід бути щасливими? — спитав Мирослав.
Оксана не встигла відповісти, бо вони підійшли до дому.
Першою в душ пішла вона, змила макіяж. Вийшла з ванної з мокрим волоссям, у просторому махровому халаті. Мирослав миттєво порівняв її з Марічкою, згадавши гладку шкіру коханки, її пружне молоде тіло, вабні очі, густе волосся… «Що роблять роки з жінками. Невже Марічка через двадцять років стане такою ж, як Оксана? Ні, з нею такого не станеться, вона для мене завжди буде молодшою… Якби вона зараз була поруч…»
Спогади так розпалили його, що він увійшов у ванну і став під крижаний душ, щоб заспокоїтися.
Вранці він дістав із шафи випрасувану сорочку з ледь помітним ароматом кондиціонера, зняв із вішалки краватку. Оксана завжди одразу підбирала до сорочок краватки і вішала поряд. З кухні тягнув аромат свіжо завареного кави.
— Сьогодні хочу поїхати на дачу. Яблука вже, напевно, обсипалися, зберу, зварю компот, спеку шарлотку, — сказала Оксана, ставлячи перед чоловіком чашку.
— Навіщо? В суботу могли б разом поїхати на машині, — помітив Мирослав, жуючи бутерброд.
— До суботи ще три дні. Яблука зіпсуються. Та й перевірю, чи все гаразд.
— Ну, як знаєш, — Мирослав допив каву й поставив порожню чашку на стіл.
— Залишуся на дачі на ніч. Не поїду в темряві, та й на автобус не встигну. Вечерю залишу в холодильнику, — сказала Оксана йому в спину, коли він виходив із кухні.
Він зупинився, обернувся.
— Ти справді збираєшся залишитися на ніч?
— Так. А чому тебе це дивує? Чи в тебе якісь плани на мене? — Оксана сумно посміхнулася.
— Ні. Ти… будь обережна там. — Мирослав вийшов у передпокій. Незабаром за ним із глухим стуком зачинилися двері.
Він сів у машину, повернув ключ запалювання. Перш ніж виїхати, набрав номер Марічки.
— Привіт. Не розбудила? Сонечко, хочу тебе порадувати. Оксана сьогодні поїде на дачу, залишиться там на ніч. Тож у нас з тобою ціла ніч, — защебетав він у трубку.
— Зрозуміла, любий, — пропіщав у відповідь голос Марічки, і луМирослав подивився на дружину, почуваючись наче дитина, яку тільки що виловили з брудної калюжі, і зрозумів, що справжня чесність починається з прощення самого себе.
