— Хочешь ковбасок чи яєчню? — запитала Олеся. Андрій сидів за столом, гортаючи новини у телефоні.
— Ковбаски. Тільки без твоїх експериментів, — буркнув він.
Олеся зітхнула. На руках сопіла маленька Марійка, і готувати було непросто.
— Може, триматимеш Марійку? — обережно спитала вона.
— Зараз, тільки дочитаю, — відмахнувся Андрій.
Марійка захникула. Олеся намагалася її заспокоїти, одночасно перевертаючи ковбаски. Одна підгоріла.
— Знову підгоріло? — невдоволено поморщився чоловік. — Може, варто бути уважнішою?
— А може, варто допомогти? — різко повернулася Олеся.
— Ну почалося… Я, до речі, працюю, забезпечую родину.
— А я що? Я теж працюю — двадцять чотири години на добу. Без вихідних.
Олеся мовчки поставила перед ним тарілку. Раніше вони були справжньою родиною, все робили разом. Тепер вона ніби сама тягнула цей тягар.
Дні тяглися одноманітно. Одного вечора Олеся наважилася на серйозну розмову:
— Андрію, нам треба поговорити. Ти завжди зайнятий — роботою, іграми, телефоном. А я? А Марійка?
— Олесю, ти знову за своє? Я ж усе для вас роблю.
— Але це не все! Родина — це не лише гроші. Це турбота, увага, допомога.
— Це твій обов’язок, — знизав плечима Андрій.
— Я хочу, щоб ти був частиною родини. Я стомилася бути за все відповідальною сама.
— Я втомлююся на роботі, Олесю. Мені потрібен час для себе.
— А мені? — до горла підступили сльози.
У цю мить із дитячої почувся плач Марійки. Андрій навіть не пошевели́вся.
Вийшовши з декрету, Олеся влаштувалася на нову роботу. Тепер кожен ранок починався о п’ятій. Андрій же в домашніх справах не брав участі. Того ж вечора Олеся затрималася на роботі. Коли вона відчинила двері, годинник показував майже дев’ять. У квартирі панувала півтемрява, на кухні стояла гора немитої посуду. Андрій лежав на дивані.
— Вечерю приготуєш? — замість вітання запитав він.
— Серйозно? Я затрималася, а ти навіть посуд не помив?
— Я втомився.
— Де Марійка?
— Спить. Я їй піцу замовив.
Олеся мовчки пішла на кухню. Руки тремтіли. Одного разу, перевіряючи баланс на картці, вона помітила, що Андрій без запитань зняв десять тисяч гривень із її заощаджень на новий ноутбук.
— Які твої гроші? — здивувався він. — У родині бюджет спільний.
— Спільний? А коли я прошу допомогти по дому, ти одразу згадуєш про свій внесок у родину?
Останньою краплею став день народження доньки. Олеся тиждень готувалася до свята. Андрій обіцяв прийти раніше і допомогти.
«Вибач, затримуюся на роботі. Сподіваюся, ти впораєшся», — написав він за годину до початку.
Олеся дивилася на повідомлення. Усередині щось обірвалося. Ввечері, коли вкладала доньку спати, вона прийняла рішення.
Того вечора Андрій повернувся пізніше, ніж зазвичай.
— Олесю, випрасуй сорочку на завтра. І чому нема вечері?
Олеся повільно обернулася до чоловіка.
— Сам собі готуй, прибирай і гроші заробляй! Я не твоя домробітниця.
Вона вже йшла до спальні. Дістала заздалегідь зібраний чемодан.
— Куди це ти зібралася? — Андрій з’явився у дверях.
— Ні, якраз навпаки — прийшла до тями. Я більше так не можу.
— Та що не так-то? Живемо, як усі…
— Як усі? У самотності удвох? Ти вже давно не поруч, Андрію. Ти сам по собі, а я… я просто обслуговчий персонал.
Олеся пройшла до дитячої, обережно підняла сонну Марійку.
— Почекай! — Андрій перегородив дорогу. — У нас родина, дитина…
— Родина? Ми давно перестали нею бути.
— Не треба. Я все вирішила.
Невелика орендована кімната зустріла їх тишею. Телефон почав розриватися від дзвінків. Андрій то погрожував, то благав повернутися.
— Я все виправлю, — говорив він.
— Ні, Андрію. Ти не виправиш. Бо ти навіть не розумієш, що потрібно виправляти.
Дні складалися у тижні. Олеся поступово облаштувалася на новому місці. Вона вперше за довгий час почала усміхатися зранку, перестала відчувати постійну втому.
Андрій продовжував дзвонити, але все рідше. Одного разу прийшов на роботу до дружини з квітами.
— Давай спробуємо знову. Я все зрозумів.
— Пізно, Андрію, — похитала головою Олеся. — Я більше не вірю обіцянкам.
Поступово вона почала помічати, скільки часу та сил у неї звільнилося. Записалася на курси, стала частіше бачитися з подругами. А головне — навчилася чути себе. Тепер, засинаючи в маленькій орендованій квартирці, Олеся більше не була самотньою. Вона нарешті була собою. І ця свобода коштувала всіх страхів та сумнівів.
