Я вже у думках зібрала сумку з найнеобхіднішим, щоб втекти з дитиною від чоловіка та його батьків із цього села. Ні, я не збираюсь присвячувати своє життя їх вівцям, коровам та нескінченним грядкам. Вони думають, що якщо я вийшла заміж за Ігоря, то автоматично підписалася на роль безкоштовної робітниці на їхньому подвір’ї. Але я так не вважаю. Це не моє життя, і я не хочу, щоб мій син ріс у цьому болоті, де єдиний розвага — обговорення того, скільки молока дала корова Зірка.
Коли я тільки приїхала сюди після весілля, усе здавалося не таким вже й поганим. Ігор був турботливим, його батьки, Надія Степанівна та її чоловік, здалися добродушними. Село виглядало мальовничим: зелені поля, свіже повітря, тиша. Я навіть думала, що звикну. Але реальність швидко розставила все по місцях. Через тиждень після переїзду Надія Степанівна сунула мені відро і відправила доїти кіз. *«Ти ж тепер наша, Оленко, треба допомагати!»* — сказала вона з посмішкою, від якої у мене досі мурашки. Я, міська дівчина, яка в житті не тримала нічого важчого за ноутбук, мала освоїти доїння за один вечір. Це був мій перший дзвоник.
Ігор, як виявилося, зовсім не збирався мене захищати. *«Мати права, у селі всі працюють»* — сказав він, коли я намагалася обурюватися. І з того дня почалося моє нове життя: підйом о п’ятій ранку, годування тварин, прополювання грядок, прибирання в хаті, готування на всю родину. Я почувалася не дружиною, а покоївкою. А якщо я наважувалася попросити вихідний, Надія Степанівна закачувала очі й починала свої нотації: *«За нашого часу жінки орали з ранку до ночі, і ніхто не скаржився!»* Ігор мовчав, наче це його взагалі не стосувалося.
Мій син, якому всього три роки, став для мене єдиним світлим промінчиком. Я дивлюсь на нього і розумію — не хочу, щоб він ріс тут, де його майбутнє — це або робота на подвір’ї, або переїзд у місто, де він буде чужаком. Я хочу, щоб він ходив у хороший садочок, навчався, мандрував, пізнавав світ. А тут? Тут навіть інтернету нормального немає, щоб завантажити мультики для дитини. Надія Степанівна, дізнавшись, що я хочу записати сина на гурток малювання у сусідньому селищі, лише хмикнула: *«Навіщо йому це? Краще нехай вчиться доїти корову, знадобиться!»*
Я намагалася говорити з Ігорем. Намагалася пояснити, що тут мені важко дихати, що це не те, про що я мріяла. Але він лише знизує плечима: *«Усі так живуть, Оленко. Чого тобі ще треба?»* А нещодавно я дізналася, що Надія Степанівна вже планує, як ми розширюватимемо хлів і братимемо ще одну корову. І, звичайно, вся робота знову ляже на мене. Це стало останньою краплею.
Я почала потай відкладати гроші. Небагато, але на квиток до міста вистачить. У мене є подруга у обласному центрі, вона обіцяла допомогти з житлом і роботою. Я вже уявляю, як ми з сином сідаємо в автобус, залишаючи позаду це село, кіз, коров і нескінченні докори Надії Степанівни. Мрію про маленьку квартирку, де буде лише наш затишок, де я зможу працювати, а мій син — рости у нормальних умовах. Я хочу знову почуватися людиною, а не машиною для роботи.
Звісно, мені страшно. Я не знаю, як складеться моє життя у місті. Чи зможу знайти роботу? Чи вистачить грошей? Але я знаю одне — не можу залишитися тут. Кожного разу, коли дивлюся, як мій син грається у дворі, я думаю про те, що він заслуговує більшого. І я теж. Не хочу, щоб він бачив, як його мати гнеться під цим тягарем, як вона втрачає себе заради чужих очікувань.
Надія Степанівна нещодавно сказала, що я *«занадто міська»* і ніколи не стану своєю в селі. Знаєте, вона права. Я не хочу бути своєю тут. Я хочу бути собою — Оленкою, яка мріяла про кар’єру, про подорожі, про щасливу сім’ю. І я зроблю усе, щоб повернути собі це життя. Навіть якщо для цього доведеться зібрати сумку та поїхати з дитиною туди, де нас ніхто не примусить доїти корів.
