ГОСПОДАРНИЙ ЧОЛОВІК
Навідуємо тестя в селі за сотню кілометрів від міста. В його хаті, де він народився й виріс. Звідти втік сімнадцятирічним на фронт, а повернувся у сорок п’ятому з кульгавою правою рукою…
— А Михайла нема! За дровами поїхав! — зітхає тітка Оля, його дружина. — У сусідньому селі клуб розбирають! Віддали будинок на розбір!
Тесті мало не вісімдесят. Але він ще дужій чоловік. Не те, що сучасні.
— А далеко те село? — питаємо тітку Олю.
— Та ні! — махає вона рукою. — Кілометрів п’ять буде!
Ми з дружиною переглядаємось із подивом.
Незабаром він «приїжджає». Його транспорт — стара дитяча коляска з сімдесятих, без кошика, перекошена під тягарем старих дошок. Він скидає ремені, перехрещені на грудях, щоб тягнути ношу за собою.
— Ось! — хизується він знахідкою, що впала, як манна з неба. — Ще пару ходок — і на зиму вистачить!
— Як розпилюватимете, Михайле Гнатовичу? — допомагаю складати дошки.
— А ось пилорама! — Він показує на незграбно збитий верстак із кущею пристосувань для розпилювання. Рука ж одна… Зверху лежить стара, іржава ножівка з металевою ручкою. Така сама була в мого батька. Нею я вчився пиляти свої перші дошки.
Серце стискається. Хочеться допомогти. Готовий із сином відвезти дрова на позашляховику чи замовити машину з робітниками.
— Може, чим допомогти, Михайле Гнатовичу? — питаю.
Та він не слухає. Єдиною рукою зупиняє мене й знову перекидає ремені через плече.
— Фури лише заважають! Так близько до узбіччя під’їжджають — не дай Боже зіб’ють! — скаржиться він.
Машин справді багато. Величезні, довгі, летять на швидкості, пролітаючи повз маленьке село. Траса транзитна, на Київ…
— Олю! Я поїхав! — гукає він дружині. Вона виходить проводжати й, коли він виходить із двору, каже нам з гордістю:
— Господар!
Тільки тепер розумію суть його вчинків. Йому насправді не потрібна допомога. Він живе лише тим, що почувається чоловіком. Не просто мужчиною — саме чоловіком. Хоч усі свої роки пропрацював деканом у економічному університеті.
Дивлюсь у далечінь: по узбіччю повільно йде старий із старою коляскою без кузова, вязаною ременями, перехрещеними на грудях. У цій колясці колись возили мою майбутню дружину. Нагадує бурлака. Тільки замість берега й барж — гуркіт фур, що обдають його сморідним димом…
Не витримую — з сином їдемо у будівельну крамницю. На його верстаку лишаємо нову, фірмову шведську ножівку із загартованими зубцями у футлярі.
Через п’ять років забрали його до нас. У комфорті він не протримався й півроку…
Потім, після похорону, на поминках я знайду нашу ножівку — нетронуту, у тому самому футлярі, на серванті. А односельці скажуть про Михайла Гнатовича:
— Берег! Господарний був чоловік!
— Так, — киваю. — Чоловік. Тепер таких уже не роблять…
