Найголовніше
У Соломії температура піднялася миттєво. Термометр показав 40,5, і одразу почалися судоми. Тіло дівчинки вигиналося так різко, що Оксана завмерла на мить, не вірячи очам, а потім кинулася до доньки, ледве стримуючи тремтіння.
Соломія почала задихатися, з рота пішла піна, подих збивався, наче щось душило її зсередини. Оксана намагалася відкрити їй рот пальці ковзали, не слухалися, та все ж їй це вдалося. Донечка різко зомліла, провалилася у непритомність. Пять чи десять хвилин ніхто б не сказав точно. Час ішов не по секундах, а по ударах Оксаниного серця, які гриміли у скронях.
Вона стежила, щоб язик не перекрив дихання, тримала Соломіїну голову, коли судоми били сильніше за будь-який розряд струму.
Оксана не помічала нічого, окрім одного: Соломія мусить знову вдихнути. Вона мусить повернутися.
Вона кричала у кухню, у стіни, у порожнечу і в небо. Кричала у трубку 103 дочку так відчайдушно, ніби сам крик тримав Соломію на межі життя.
Відразу подзвонила Олексію, й стиха, крізь сльози вимовила:
Соломія… Соломія ледь не померла…
А в трубці Олексій почув інше коротке, лякаюче слово: померла.
Він схопився за серце, біль була така гостра, наче у груди встромили розжарений ніж. Ноги підкосилися, і він, майже нечутно, сповз із крісла на підлогу, як людина, в якій раптом усе скінчилося сили, думки, майбутнє…
Його намагалися підняти, тримали під лікоть, хтось простягав нашатир, хтось воду, хтось гладив по плечу всі говорили щось втішне, але слова розбивалися об його розпач, як хвилі об камінь на Дніпрі.
Олексій не міг зібрати себе до купи. Пальці судомно тряслися, склянка дзенькала об зуби, а замість слів виривалися лише уривки, схожі на скрегіт зламаної машини:
Со…ло…мі-я… по…мер…ла…
Губи стали білими, дихання збивалося, руки не слухалися.
Шеф Віталій Петрович не втратив ані секунди підхопив Олексія під руки й майже затягнув у свій «Ленд Крузер». Дверцята грюкнули так різко, що всередині все відізвалось луною.
Куди? Куди їхати?! кричав він, намагаючись повернути Олексія до тями.
Той сидів із широко розплющеними, нічого не розуміючими очима. Кілька секунд навіть не кліпав, наче завис між реальністю і жахіттям.
Дитяча… міська лікарня… нарешті зміг прошепотіти Олексій так, ніби кожне слово проривається крізь біль, страх, крізь горло, якому не до мови.
Лікарня була далеко надто далеко для того, хто тільки-но почув найстрашніше у житті слово.
Віталій Петрович натиснув на газ, джип кидав із смуги в смугу, а світлофори розтікалися кольоровими плямами. Червоний, зелений наче й не було різниці!
Раз на розі чорний блискучий джип, виринувши з провулку, мало не врізався у них. Віталій різко викрутив кермо, машину занесло боком, ковзнули шини, посипалися іскри з-під гальм.
Той другий джип просвистів мимо в повітрі ще довго стояв запах паленої гуми і відчуття, що смерть пройшла зовсім поряд, ледь не зачепивши.
Олексій нічого не бачив.
Сльози текли безперестанку. Він сидів, схилившись, притиснувши кулак до вуст, щоб не розридатися на весь голос.
І тут спалах. Неначе хтось на секунду ввімкнув кіно памяті.
Соломійці три роки. Вона важко хворіє на ангіну, термометр показує страшні цифри. Швидка робить укол, радить свічки.
Маленька Соломія стоїть на ліжку у піжамі з зайчиком, гаряча, вся у сльозах. Оксана пів години вмовляє її. Соломія схлипує, тре очі кулачками і нарешті зітхає:
Ну добре, став… тільки не підпалюй!
Олексій тоді ледь не впав від сміху кілька днів тому ходили до церкви, і вона запамятала, що свічки запалюють.
Віталій Петрович вивів машину на проспект довгий, у вогнях, холодний, як лезо.
А память одразу підкинула наступний кадр.
Через пару тижнів Соломійка лізе на величезну шафу. Маленька мавпочка шустренька, вперта. Забралася майже під саму стелю і з гордістю пищить від радості.
Та раптом шафа починає страшно, повільно завалюватися. Гуп. Важкий корпус падає, Оксана кричить, Олексій кидається та вже пізно. Гул вибухає кімнатою.
Соломія вижила. Синці, сльози, переляк, і велика «Корона», якою батьки намагалися потішити донечку.
Побачивши шоколад, Соломійка миттєво перейшла від плачу до діла витерла носа й спитала:
А можна дві?
Шоколад для неї кнопка щастя на випадок надзвичайної тривоги.
Олексій тоді подумав: якби в лікарнях роздавали шоколад, людство давно жило б вічно.
А далі
Тиша дому, вечір, лампа тихо світиться.
Оксана каже:
Завтра підемо до церкви, поставимо свічку за здоровя.
І Соломія, серйозна як ніколи, перепитує:
В попу, чи що?..
Оксана закрила обличчя руками, а Соломія сиділа, дивлячись так: «І чого смієтеся, га?»
І зараз, у машині, ця її абсурдна фраза боляче вдарила по серцю Олексія.
Бо саме в таких дрібницях і є справжнє життя.
Її життя.
Шеф все ж таки домчав Олексія до лікарні. Приїхали ривком, неначе машина боялася затриматися й на мить.
Соломійка жива, перше, що почув Олексій, її одразу забрали в реанімацію, вже кілька годин нічого не кажуть.
Оксану пустили до доньки. Олексієві залишилось чекати й молитись…
——-
О першій ночі, коли місто завмирає й стає ще самотнішим, Олексій підняв голову і поглядом шукав вікно другого поверху, за яким бореться за життя його дівчинка.
У вікні, наче в тривожному кіно, зявилася Оксана. Стояла нерухомо, руки вздовж тіла, погляд просто крізь скло. Жодного жесту, жодного дзвінка, ні найменшого руху.
Він замахав їй, ніби міг таким чином відвернути їхній спільний страх. Подзвонив вона не взяла трубку. Лише дивилася, мов тінь як привид любові, який боїться розвіятися, варто тільки поворухнутися.
І тоді його телефон задзвонив. Різко, коротко.
Сказали тільки:
Заходьте.
І вимкнули звязок.
Жах огорнув Олексія так густо, що повітря стало схожим на липкий мед. Він намагався підвестись ноги не слухались, тіло відмовлялося рухатися, наче земля схопила його й не пускала, аби не давати почути найдужче горе.
Він розумів, що мусить іти, але страх паралізував усі сили.
У цей момент із дверей вийшла медсестра. Молода, стомлена, в затертих кросах. Вона повільно підійшла до нього.
Олексій дивився й відчував, як усе всередині руйнується.
Все. Кінець. Ось-ось вона скаже.
Медсестра схилилась і тихо, але чітко, як промовляють вирок світлий:
Буде жити. Криза минула…
Світ похитнувся.
Губи задрижали, стали німі, неслухняні, немов більше не його. Він сидів, намагався вимовити хоч слово «дякую», «Боже», бодай видихнути, як слід. Але натомість тремтів рот, руки, а сльози котилися по обличчю гарячі, справжні.
——
Після тієї ночі для Олексія багато чого перестало мати значення.
Тепер він не боявся втратити роботу. Не боявся здаватися смішним чи розгубленим.
Лиш спогад про ту ніч тримав його той межовий страх, коли світ здатен вмить обірватися, та коли життя людини, заради якої готовий перевернути гори, може зникнути у мить.
Усе інше втратило вагу.
Здавалось, світ До й світ Після розділила тонка нитка страху.
Всі інші страхи розчинилися, як зайвий шум перед справжньою тишею.
