– Я більше не можу жити з пенсіонеркою.
Він сказав це, дивлячись не на мене, а в тарілку з котлетами. Я якраз поставила йому другу – він завжди з’їдав дві, тридцять два роки поспіль, по суботах.
– Вікторе, ти про що?
– Про нас, Зоє. Точніше, про те, що нас більше нема.
Я сіла навпроти. Руки поклала на стіл – так, долонями вниз, щоб не виказати. Бухгалтерка в мені ввімкнулася раніше, ніж дружина. Бухгалтерка завжди першою реагує на слово «ні».
– Ти йдеш?
– Іду. Знайшов іншу. Їй двадцять дев’ять. І вона, знаєш, не ходить по квартирі в халаті з витягнутими кишенями.
Халат у мене, і справді, був старий. Синій, з ґудзиками на грудях, я його купила ще коли дочка до школи пішла. Зручний. Віктор раніше називав його «мій диванний». Сміявся.
Зараз не сміявся.
– І як її звуть?
– Соломія.
Я кивнула. Ніби мені це щось пояснило.
На столі холонули котлети. Я дивилася на них і думала дивну річ: я три години їх ліпила. Фарш крутила сама, хліб замочувала в молоці, як мама вчила. Три години моєї суботи. А він зараз встане й піде до Соломії, яка, мабуть, замовляє суші.
– Коли?
– Що коли?
– Коли йдеш.
– Сьогодні. Сумку вже зібрав.
Отут у мене всередині щось клацнуло. Не тьохнуло, не обірвалося – саме клацнуло, як вимикач. Сумку він зібрав. Поки я на кухні. Поки я варила борщ на тиждень уперед, як дурепа.
– Ну йди, – сказала я.
Він ніби не повірив. Навіть брови підняв.
– І все? Ані слова?
– А що ти хочеш почути, Вікторе? Що я тридцять два роки прала твої сорочки даремно? Так я це і без тебе знаю.
Він встав. Пройшов у коридор. Я чула, як він возиться із замком валізи – тієї самої, з якою ми до Одеси їздили в дві тисячі восьмому, коли премію отримали на квартиру. Я тоді ще й мамину спадщину туди вклала. Два мільйони сімсот тисяч гривень. Пам’ятаю кожну цифру – я ж бухгалтерка.
А квартиру оформили на нього. «Так простіше, Зоєчко, потім переоформимо». Не переоформили.
Я сиділа на кухні й дивилася на дві його котлети. Потім встала, взяла великий чорний мішок для сміття – з тих, на сто двадцять літрів, я їх у «Сільпо» пачками беру, – і пішла в спальню.
– Що ти робиш? – запитав він, побачивши мене з мішком.
– Допомагаю збиратися. У тебе ж однієї валізи не вистачить.
І почала складати. Сорочки – в мішок. Тренувальні штани, в яких він по неділях лежав на дивані, – в мішок. Капці, зубну щітку, бритву, зарядку від його телефона. Все в мішок. Швидко, спокійно, як на інвентаризації.
– Зоє, ти з глузду з’їхала.
– Ні, Вітю. Я, навпаки, в розум увійшла. Перший раз за тридцять два роки.
Він схопив мене за руку. Я подивилася на його пальці – короткі, з жовтуватими нігтями, – і він чомусь відпустив.
– Я потім за рештою приїду.
– Приїжджай. Тільки подзвони заздалегідь. Щоб я двері відчинила.
Тоді я ще думала, що відчиню.
Через чотири дні він приїхав. Не сам.
Я відчинила двері й побачила її. Соломію. Вона стояла на майданчику в білому пальті не по сезону, з сумкою на довгому тонкому ланцюжку, і дивилася на мене так, як дивляться на старі меблі, які треба винести.
– Здрастуйте, – сказала вона. Ввічливо. З легким таким прищуром.
– Здрастуйте.
Віктор протиснувся повз мене в передпокій, ніби все ще був тут господарем.
– Зоє, ми швидко. Я за зимовими речами та за документами.
– Якими документами?
– Ну, мої ж – паспорт, техпаспорт від машини, РНОКПП. І на квартиру.
Я зупинилася в дверях кухні.
– На квартиру?
– Ну так. Квартира ж на мені.
Соломія за його спиною ледь усміхнулася. Одним куточком рота. Я цю усмішку потім часто згадувала.
– Вікторе, – сказала я дуже повільно, – ти зараз серйозно прийшов забирати документи на квартиру, в яку я вклала мамину спадщину?
– Зоє, ну яка спадщина, це було сто років тому.
– Вісімнадцять, – поправила я. – Не сто. Вісімнадцять років тому. Два мільйони сімсот тисяч гривень, у дві тисячі восьмому році, якщо кому цікаво – це була вартість двокімнатної в нашому районі. Цілком. Ти тоді ще сміявся, що я «копійку до копійки».
– Молодий чоловіче, – раптом втрутилася Соломія, – нам взагалі-то ніколи.
Оце «молодий чоловіче» мене доконало. Йому п’ятдесят шість. Живіт над ременем, обличчя червоне, під очима мішки – який молодий чоловік. Але для неї він був «молодим», бо платив. А платив він, між іншим, моїми ж грошима – він у мене останні три роки половину зарплати на картку не приносив, «на бензин і обіди».
Я відчула, як у скронях стукнуло. Не серце – саме скроні. Сухо так, ніби хтось клацнув пальцями всередині черепа.
– Вікторе, вийди, будь ласка. І панну свою забери. Документи ти отримаєш. Через суд.
– Ти чого?!
– Через суд, Вітю. Я тобі все через суд тепер буду давати. І сорочки, і шкарпетки, і ту половину квартири, яка тобі нібито належить. За списком, з печаткою та підписом.
Соломія фиркнула:
– Ви серйозно думаєте, що щось відсудите? Квартира оформлена на нього.
– Дівчино, – я повернулася до неї, і, мабуть, щось таке було в моєму голосі, бо вона трохи відступила, – ідіть у коридор. Я з чоловіком розмовляю. Формально він поки ще мій.
Віктор потягнув її за рукав. Вона вийшла на сходову клітку. Він залишився.
– Зоє, не роби дурниць. Ми ж нормально можемо.
– Можемо. Тільки нормально – це не «віддай квартиру і паспорт». Нормально – це «давай порахуємо, хто скільки вклав, і розділимо». Давай порахуємо?
Він мовчав.
– Не хочеш рахувати. Ну й не треба. Я сама порахую. Я в цьому добре, ти знаєш.
Я зачинила за ним двері. Повернула замок – один оберт, другий. Притулилася спиною до дверей.
У квартирі було тихо. Тільки холодильник гудів на кухні, як завжди. І пахло борщем – я його так і не доїла з суботи.
Я сповзла по дверях на підлогу й сиділа хвилин п’ять. Не плакала. Просто сиділа й рахувала в думці: два сімсот плюс ремонт у дві тисячі дванадцятому – це ще чотириста, плюс кухня в п’ятнадцятому – двісті десять, плюс балкон у дев’ятнадцятому…
Бухгалтерка в мені працювала. Дружина мовчала.
Потім я встала, взяла телефон і набрала слюсаря. Той приїхав за годину й поміняв мені личинку замка. Дві тисячі триста гривень. Я записала в зошит витрат – звичка.
Увечері зателефонувала дочка.
– Мамо, тато каже, ти його не пускаєш.
– Не пускаю.
– Мамо, ну як же так, він же…
– Олено, у мене до тебе одне прохання. Не лізь. Будь ласка. Я сама.
Вона замовкла. Потім сказала:
– Добре, мамо.
І оце «добре» було першим, що за тиждень мене зігріло.
Через два тижні прийшла повістка.
«Позов про поділ спільно нажитого майна». Віктор вимагав половину квартири, половину дачі (якої в нас, до речі, не було – це він для солідності вписав), і чомусь ще «компенсацію моральної шкоди» за те, що я змінила замки.
Я прочитала і, чесне слово, засміялася. Перший раз за місяць.
Потім я пішла до юристки. Не до знайомої – знайомі балакучі, – а до чужої, за оголошенням. Молода жінка, років сорока, у сірому піджаку. Звали її Ірина Сергіївна.
Я виклала перед нею папку. Ту саму, яку збирала вісімнадцять років. Бухгалтерська звичка – зберігати все.
– Свідоцтво про право на спадщину від дві тисячі сьомого, – говорила я і викладала аркуш за аркушем. – Витяг з банку про надходження двох мільйонів сімсот тисяч гривень на мій рахунок. Договір купівлі-продажу квартири – на цю ж суму, місяць у місяць. Чеки на ремонт, усі, з дві тисячі дванадцятого року. Квитанції за кухню. Договір з бригадою на балкон. Платіжки за комуналку – яку, до речі, я сама оплачувала останні шість років зі своєї зарплати в п’ятдесят вісім тисяч, поки він «інвестував у стосунки».
Ірина Сергіївна гортала і мовчала. Потім підвела на мене очі.
– Зоє Павлівно, а чому ви все це зберігали?
– Я бухгалтерка, – сказала я. – Я все зберігаю.
Вона усміхнулася. Добре так усміхнулася, ніби вперше побачила людину, яка прийшла не з порожніми руками.
– У вас дуже сильна позиція. Я думаю, ми повернемо вам не половину, а повністю.
Я кивнула. А потім сказала:
– Ірино Сергіївно, і ще один момент. Я в нього за автокредитом поручителька. З дві тисячі двадцять другого. Машина «Тойота», брав на три роки, залишилося платити одинадцять місяців. Я можу якось це… зняти?
Вона замислилася.
– Зняти поручительство в односторонньому порядку не можна. Але можна написати в банк про істотну зміну обставин – про розлучення. Банк, швидше за все, вимагатиме в нього або нового поручителя, або дострокового погашення. Якщо він не знайде ні того ні іншого…
– Машину заберуть?
– Заберуть.
Я подивилася у вікно. Там ішов мокрий сніг, падав на козирок і тут же танув. Я подумала про Соломію в білому пальті. Про те, як вона, мабуть, любить кататися на цій «Тойоті». Про те, як Віктор возив мене на ній двічі – до поліклініки і на кладовище, до мами.
– Давайте напишемо, – сказала я.
І Ірина Сергіївна написала.
Увечері я прийшла додому, зварила собі чай – не йому, не «на двох», а собі одній, у маленькій чашці з незабудками, яку він завжди зневажав, – і випила біля вікна.
Квартира була тиха. Мій халат висів на гачку. Ніхто не називав його «диванним».
Я подумала: а це, виявляється, не страшно – бути самій. Страшно було тридцять два роки поспіль готувати дві котлети, а отримувати одну котлету уваги.
Потім задзвонив телефон. Невідомий номер.
– Що ти накоїла, стара?! – закричала в слухавку Соломія.
Я відсунула телефон від вуха. Акуратно, як бухгалтерка відсуває неправильний звіт.
– Дівчино, у мене до вас прохання, – сказала я спокійно. – Телефонуйте мені тільки через адвокатку. Ірина Сергіївна, номер я можу продиктувати.
І поклала слухавку.
Рушниця вистрілила. Перше.
Суд був у лютому.
Віктор прийшов у своєму єдиному костюмі – темно-синьому, тому самому, в якому був на весіллі в Олени чотири роки тому. Костюм йому став затісний. Піджак не сходився на животі.
Соломії не було. Вона, як я дізналася потім, у цей день уже з ним скандалила.
Я прийшла у звичайній спідниці та білій сорочці. Без халата, звісно. Віктор подивився на мене і якось розгубився. Мабуть, чекав побачити «пенсіонерку». А перед ним сиділа жінка, яка тридцять два роки поспіль вела чужу бухгалтерію і тепер уперше прийшла вести свою.
Ірина Сергіївна говорила хвилин двадцять. Спокійно, за документами. Свідоцтво – раз. Витяг – два. Чеки – папка, триста вісімнадцять аркушів. Платіжки – ще папка.
Я дивилася на Віктора. Він то червонів, то бліднув. Один раз навіть поліз у кишеню по валідол – і не знайшов, бо валідол йому завжди клала в кишеню я.
Суддя дослухала, подивилася на нього поверх окулярів.
– Відповідачу, у вас є що заперечити по суті?
– Ну… це ж спільно нажите…
– На які кошти придбавалася квартира?
– На спільні.
– У матеріалах справи – свідоцтво про право на спадщину та банківський витяг. Два мільйони сімсот тисяч надійшли на рахунок позивачки у дві тисячі сьомому році. Квартиру куплено у дві тисячі восьмому за два мільйони сімсот тисяч. Ваші докази участі?
– Нема доказів?
– Нема.
Суд ми виграли. Повністю. Квартира – мені. Плюс компенсація за ремонти, які я оплачувала зі своєї картки, – ще шістсот тисяч, які він мав виплатити мені протягом півроку.
Віктор вийшов із зали першим. Я затрималася, підписувала папери.
Коли я вийшла в коридор, він стояв біля вікна і дивився у двір. Плечі опустилися. Костюм висів мішком.
– Зоє, – сказав він, не обертаючись. – Ну не можна ж так.
– Як?
– Ну так. Все до копійки. Я ж тобі не чужий. Ми ж дочку разом.
Я підійшла ближче. Стала поруч. І ось тут – клянусь, я сама не очікувала – сказала те, що сказала.
– Вітю, я тобі не чужа тридцять два роки. А стала чужою за одну суботу. Ти пам’ятаєш, що ти сказав? Що не можеш жити з пенсіонеркою. Я не пенсіонерка, мені п’ятдесят чотири, мені до пенсії ще шість років. Але навіть якби я нею була – за ці слова я тобі ні гривні не пробачу. Ні гривні, Вітю. І кредит твій я теж тобі не пробачу.
– Який кредит?
– По «Тойоті». Я банку написала про розлучення. Поручительку з мене знято. Тобі найближчими днями зателефонують – вимагатимуть достроково або нового поручителя. Соломія, як думаєш, поручиться?
Він розвернувся. Обличчя було не червоне – біле.
– Ти… ти спеціально?
– Спеціально, Вітю. Дуже спеціально.
Я пройшла повз нього до ліфта.
Друга рушниця вистрілила там же, в коридорі суду. Я чула, як у кишені Віктора завібрував телефон. Мабуть, уже банк.
Вдома я налила собі чаю в чашку з незабудками. Сиділа біля вікна, дивилася на сніг і думала: а ось це, мабуть, і є те, що відчувають люди, коли кажуть «справедливість перемогла».
Тільки ще чомусь тремтіли руки. Не від страху. Від втоми за тридцять два роки, яку я нарешті дозволила собі відчути.
А потім зателефонувала Олена.
– Мамо, ти з глузду з’їхала? Тато залишився без машини. Він каже, ти його підставила з банком. Це правда?
– Правда, доню.
– Мамо, ну він же батько мій. Він же плаче.
– Олено, я тебе дуже люблю. Але ось цю тему ми з тобою закриємо. Батько він тобі все життя. А чоловік мені – вже ні. У мене своя бухгалтерія, у нього своя.
Вона мовчала. Потім все-таки сказала:
– Ти стала якась інша.
– Я стала собою, Олено. Перший раз за тридцять два роки.
Рушниця вистрілила. Друге. І, чесно сказати, я не знала тоді, радіти мені чи ні – бо дочка в слухавці схлипувала.
Минув рік.
Про Віктора я дізнавалася уривками. Через Олену – вона все-таки телефонувала, хоча з жовтня перестала казати «тато», а стала казати «він».
«Тойоту» в нього забрали ще в березні. Соломія поручатися відмовилася – сказала, що вона «не для того сходилася, щоб платити його борги». Одружилися вони, до речі, так і не розписалися. Жили в її знімній однокімнатній на околиці, і з кожним місяцем, судячи з розповідей, жили все гірше.
У серпні вона його вигнала.
Це сталося ввечері в середу. Олена зателефонувала мені, плакала:
– Мамо, він мені телефонує, каже – йому ніде жити. Квартири нема, машини нема, Соломія виставила сумки за двері. Каже, вона йому сказала: «Я більше не можу жити з боржником».
Я сиділа на кухні, чистила картоплю. На мою одну порцію – я тепер все готую на одну порцію, і картоплі йде менше, і продукти не псуються.
– Мамо, ти чуєш?
– Чую.
– Він проситься назад. Каже – хоча б тимчасово.
Я подивилася на картоплю в мисці. На ніж. На свою руку, що тримала ніж. Рука була спокійна.
– Олено, передай йому, будь ласка, одне. Що я більше не можу жити з пенсіонером.
– Мамо!
– Це його слова, Олено. Не мої. Його власні.
Вона замовкла. Довго. Потім сказала:
– Ти жорстока стала.
– Можливо.
– Ти б бачила його. У нього куртка стара, в руках пакет з речами. Як бомж.
– Я бачила його тридцять два роки, Олено. У різних станах. І в гарних костюмах, і в тренувальних штанах. Зараз моя черга жити, а не дивитися, як він стоїть з пакетом.
Вона кинула слухавку.
А я дочистила картоплю. Поставила на плиту. І ввімкнула телевізор – голосно, як давно не вмикала, бо Віктор не любив.
Телевізор показував якийсь серіал. Я його не дивилася. Я просто слухала голоси, які заповнюють квартиру. Мою квартиру. Повністю, від плінтуса до плінтуса, мою.
Потім, години через дві, телефон загув сам – вібрацією на столі. Номер Віктора. Я дивилася, як він вібрує, переповзає по столу до краю. Один дзвінок. Другий. Третій.
Я його не взяла.
Ні на четвертий, ні на п’ятий, ні на шостий раз – а він дзвонив шість разів до півночі. Я рахувала, бухгалтерська звичка.
Наступного дня Олена написала в месенджері: «Він у нас ночує. Тимчасово».
Я відповіла: «Добре, сонечко, бережи себе». І все.
Більше ми на цю тему не розмовляємо. Олена зі мною сухо, дочка все-таки. Каже, я «зламала сім’ю». Я кажу, що сім’ю зламав той, хто пішов у суботу, залишивши дві котлети на столі. Ми не сходимося.
Він, я чула, влаштувався сторожем на будівництво. Живе в побутівці. Соломія вийшла заміж за іншого – за якогось директора автосалону, в Інстаграмі все викладає.
А я вранці п’ю чай у чашці з незабудками. Готую на одну порцію. Купила собі новий халат – не синій, а зелений, з великими ґудзиками. Сама обрала, в магазині, приміряла біля дзеркала.
У дзеркалі – жінка п’ятдесяти чотирьох років. Сивина на скронях. Окуляри. Не пенсіонерка. Просто жінка, яка нарешті нікому нічого не винна.
Так от, дівчатка, я до вас.
Олена зі мною майже не розмовляє. Сусідка тітка Валя вчора в ліфті сказала: «Зоє, ну пробач ти його, він же мужик, з мужиками буває». Бухгалтерка з роботи сказала: «Зоє Павлівно, ну як же дочка, вона ж розривається». Рідна сестра моя з Харкова сказала: «Зоюшко, він же без даху над головою, візьми хоча б на зиму».
А я не беру.
Перегнула я тоді з банком і з цим поручительством? Чи правильно все зробила – за тридцять два роки прання, двох котлет і «пенсіонерки»?
Ви б як вчинили, дівчатка? Пустили б назад чоловіка, якого рік тому провели мішком для сміття?
