ГІРКИЙ СМАК НА ДНІ ДУШІ
За тобою вже давно дитбудинок плаче! Вали з нашої родини! кричала я так, що в горлі все горіло, а голос зривався від люті.
Обєкт моєї нестримної злості двоюрідний брат Демко.
Колись я його дуже любила. Пшеничне волосся, волошкові очі, смішливий цікавий темперамент це все про Демка.
Родичі частенько збиралися в нашій трикімнатній квартирі на краю Полтави святкувати кожну дату, яку тільки можна було нагледіти у календарі. Серед усіх братів і кузенів мені до серця довподоби був саме Демко. Він умів плести байки, як Полтавський ярмарок шалі. А ще так швидко міг намалювати олівцем пять-шість картин, що здавалося, ніби лінії самі летять з-під його руки.
Я дивилася і танула не могла відірвати погляду від отих малюнків. Потай від усіх я ховала їх до шухляди мого письмового столу, як найдорожчий скарб.
Демко був старший на два роки. Коли йому стукнуло 14, його мама, моя тітка, просто не прокинулася.
Понеслася колотнеча куди ж подіти Демка? Спершу всі метнулися до його рідного батька, шукали, як ряба корова ізчезлого теля. Але той після розлучення давно мав іншу сімю і заявив, що затишок і спокій для нього важливіший за рідну кров.
Далі всі наші родичі як одна мали поважні причини, чому забрати Демка не можуть: У кожного свої клопоти діти кредити. Виходить, родина велика, а як біда то її не знайдеш і за великі гроші.
Зрештою, мої батьки, маючи вже двох дітей, оформили над ним опікунство. Мама його померлої мами була молодшою сестрою мого тата.
Я навіть зраділа, що Демко тепер житиме з нами на Червоному шляху, але…
Вже в перший день в нашій хаті мені стало моторошно від зміни улюбленого братика. Мама, намагаючись хоч трохи втішити сироту, ніжно спитала:
Може, Демчику, ти щось хочеш? Не соромся, кажи!
І він одразу випалив:
Я хочу дитячу залізницю.
Ця іграшка тоді коштувала цілу купу карбованців. Мене неприємно здивувало, що після смерті найдорожчої людини він мріє зовсім про інше. Як так можна? Але батьки одразу купили йому ту залізницю, а там і магнітофон, і джинси, і фірмовий светр з Київського ЦУМу. 80-ті Все на дефіциті, гроші тільки зекономиш, одразу нема. Батьки, позбавляючи себе і нас, виконували забаганки сироти. Я з рідним братом мовчали, шкодували.
Коли Демкові минуло 16, почалося дівоче полювання. Він був щедрий на любов і не перебірливий. Його забаганки дійшли до того, що почав залицятись і до мене, своєї двоюрідної сестри. Я, хоч і спортсменка, але мусила іноді й зацідити відповіддю. Не раз плакала без упину.
Батькам про це не казала навіщо їм те важке навантаження? Про таке зазвичай мовчать.
Тільки-но я його відшила як слід, Демко переметнувся до моїх подруг. А ті, між іншим, готові були поборотися за його увагу.
Та не тільки це. Демко ще й крав. Без жодної соромязливості! Я довго збирала гривні на подарунок батькам у глиняну скарбничку тіліпала не раз без обіду. Одного разу вона спорожніла до дна! Демко відмовчувався, очі в підлогу, як ні в чому не бувало. Мені аж нутро вивертало Як так разом їсти, разом жити і красти? Моя довіра руйнувалася, як старий тин на вітрі. А він ніби й не розуміє, чого я така?
Я почала його ненавидіти. Оце тоді й зірвалось з мене:
Іди з нашої родини!
І висікла йому стільки докорів, що й на весь базар не назбираєш.
Мама насилу мене вгамувала. Відтоді Демка для мене не існувало. Я його обходила десятою дорогою. Згодом виявилося, що всі родичі добре знали він ще той персонаж. Вони жили поруч і багато чого бачили, а ми зовсім в іншій частині міста.
Старі вчителі в Полтаві попереджали батьків: Надто вже важку ношу ви взяли. Демко погано вплине і на ваших.
У новій школі зявилася дівчина Ганнуся. Назавжди прикувала душу до Демка, одразу після випускного вийшла за нього заміж. Народила доньку. Терпіти вибрики чоловіка, його нескінченну брехню та зради мала увесь свій вік. Як кажуть: у дівках горенько, а в шлюбі горе удвічі.
Демка призвали до армії, служив у Західному Казахстані. Там зявилася у нього побічна сімя. Видно, нажив її під час відпусток. Після дембеля залишився там, бо у нього народився син.
Ганнуся не довго думаючи поїхала за ним аж за три моря, притягнула назад до рідної сімї через сльози і тихі сварки.
Мої батьки так і не дочекалися від племінника жодної вдячності. Хоч взяли його зовсім не заради слави чи подяки.
Тепер Демко Євгеновичу вже 60. Прихожанин єпархії архістратига Михаїла, з Ганнусею мають пятьох онуків.
Здається, усе добре, але гіркота від тих стосунків сидить і досі на самому дні душі
І з медом не зїси.