Гірка правда на подушці: «Я приїхала назавжди»
Соломія повернулася додому знесилена. Усе всередині підказувало: чоловік знову не ночував вдома. І, як видно по розкиданим речам та брудному посуду, поспішав кудись, залишивши після себе лише сліди байдужості. Вона звично почала прибирати, але, підійшовши до ліжка, раптом завмерла. На наволочці — чуже, руде, довге волосся. Тремтячими руками вона пішла на кухню — дві чашки, губна помада. Соломія дивилася на все це, ніби крізь каламутну воду. Але цього разу не заплакала. Вона твердо зрозуміла: час діяти.
Колись у Соломії було просте дівоче мрія — знайти свого принца. Родом із маленького села, вона завжди мріяла про велике місто, про гарне життя, про щастя. Вчилася, підробляла по вечорах у кафе, допомагаючи тіті Марії, якій після розлучення було не до змін. Грошей не вистачало. Мати надсилала по трохи, але у вітчимовій сім’ї чужа дитина — завжди на другому плані. Все, чого досягла, Соломія робила сама. І вірила: колись кохання витягне її із сірості.
І кохання прийшло. У кафе, де вона працювала, часто заходив Віктор — старший, впевнений, при грошах. Вона закохалася з першого погляду, не знаючи, що в нього не лише машина, а й ціла черга шанувальниць. Він помітив її. І Соломія швидко витіснила всіх — навіть ту саму «наречену», яка насправді виявилася лише хрещеницею батька. Віктор обрав саме її.
Весілля було як у кіно — розкішне, дороге, сліпуче. Батьки Віктора прийняли її з натягнутою посмішкою, але змирилися: син пізній, улюблений, його слово — закон. Свекруха керувала усім: від сукні до кольору волосся невістки. Соломія слухняно кивала. Вона вірила: її прийняли. У сім’ї був порядок, затишок, турбота. Цілий рік — як у казці.
Але час ішов. Вагітність не наставала. І одного дня свекруха просто поставила перед фактом:
— Я тебе записала до лікаря. Час зрозуміти, у чому справа.
Соломія почувалася чудово. Але сперечатися не наважилася. А потім пролунав вирок: дітей не буде. Ніколи.
Вона їхала додому, не знаючи, як сказати. Як жити тепер? Але скоро зрозуміла — говорити не доведеться. Все вже сказано. Особисто. Свекрухою.
— Нічого, впораємося. Головне — разом, — сказала вона.
Віктор підтримав: «Я тебе не кину». Соломія повірила. Але поступово почалися походи по лікарям, клінікам, процедурам. А чоловік усе частіСоломія подивилася Миколі в очі, взяла його за руку і мовчки увійшла в його будинок.
