Сором який, у всіх навколо городи вже давно впорядковані, а наш як пляма на чистому. Ми б і самі взялися, та мене артрит замучив, а в Катерини Михайлівни мати спину прихопило.
Мишко, батько, перебираючи у руках стару кепку, підійшов може, допоможеш нам із матірю картоплю викопати? Соромно перед людьми, усі впорались, а ми ні. Очі б не дивилися Та самі не зможемо руки-ноги вже не ті.
Михайло, одягаючи чоботи, пробурмотів:
Чого ж ви так багато насаджуєте? Не бідуєте ж, дякувати Богу. Сьогодні не можу, тату, мушу в район їхати.
Батько зібрався було щось різке сказати, та махнув лише рукою й рушив на город, прихопивши вила.
Катерина Михайлівна, перевязавши спину теплою хусткою, поспішила слідом.
То як, Миколо, діти приїдуть допомагати?
Він сердито озвався:
Га, ще чекай. Бери відро та пішли збирати, що самі здужаємо. Пятеро їх наростили, а допомогти руки затиснули. Працюй, стара. Може до вечора хоч трохи здолаємо.
А тим часом у домі Ірина, дружина Михайла, дорікала чоловікові:
Яка ж то звичка все на себе, батькам навіть не допомогти. Якось це не по-людському, Михайле. Якби мої батьки живі були, я б і вночі пішла допомагати аж сльози підкотили.
Михайло обійняв дружину:
Та не гарно вийшло. Живемо поряд, а бачимося, як на свято. Давай так: я відпрошусь з роботи, а ти подзвониш братам і сестрам.
Ірина сіла за стіл, взяла телефон і записник.
Не можете? На роботі? У всіх так, беріть відгул. Не соромно перед батьками їх, може, й не стане, а робота завжди знайдеться. Не з ким дітей залишити? Беріть із собою, хай навчаються допомагати, на повітрі краще, ніж з телефоном. Жду всіх!
І так словами, проханнями, а десь і сваркою зуміла Ірина зібрати всю родину.
А на городі тим часом Микола Васильович сів перепочити.
Катерино, от по правді, доки сніг не впаде, будемо цю картоплю копати. Стільки засадили, бо ти ж: А як дітям не вистачить, а як мало буде? А онде діти й не думають помагати. А раніше? Гуртом бралися, й зранку до обіду все закінчували. То були часи
Катерина прислухалась:
Миколо, чуєш, здається, хтось підїхав? Піди глянь.
Микола, прихоплюючи вила, накульгуючи пішов до воріт. А там гамір, сміх, дитячі голоси. Катерина простягнула руки від болю і вийшла слідом.
Господи, скільки ж народу, і діти, і внуки всі приїхали, яка радість!
Ну що, батьку, показуй, де тут лопати, граблі, відра? весело комендував Михайло.
Дід, ковтаючи сльози, ніби сердито озвався:
Та все на місці, ви що, забули вже?
І понеслось! Хтось копає, хтось збирає, частину носять під навіс сушити. Катерину Михайлівну випровадили у дім відпочити.
Невістки рукава позакочували пора й обід готувати, бо голодних багато. А Катерина то тут порадить, то там підкаже без її ока жодна справа не йде.
І на городі тут же веселий гомін.
Мишко, а памятаєш, ти мені в дитинстві картоплиною в лоба зацідив? Ось тепер і тримай відповідь, жартома кинув Сергій.
Дід добродушно бурчить:
Що вам, лобуряки, не сидиться вже ж не діти, всі сімї мають, а все весело, як колись.
Згодом город упорав, бадилля склали, картоплю під навіс занесли. Час і перекусити.
На великому столі у дворі запахло борщем та свіжоспеченою паляницею. Гомін, жарти, спогади з дитинства.
Катерина Михайлівна крадькома витирає сльозу. Добрі діти. І сусіди проходять вітаються, хвалять, дехто зітхає і згадує своїх, що давно не навідувались.
Тихо питає Ірина Михайла:
А що ж ти сказав на роботі?
Він легенько обійняв її:
Сказав як є: треба батькам допомогти. Зразу відпустили в нас так заведено, допомагати батькам це свята справа.
Памятайте: за щоденною круговертею не забувайте про батьків. Вони, можливо, й не попросять напряму, але їхнє серце завжди радіє, коли разом уся родина ось у чому справжнє багатство.
