Газу я сказав, нас чекає пацієнт! Незрозуміло що з ним і скільки дитячий організм ще протримається.

Ось вже протягом сорока років я працюю лікарем для сімей Африки. Чого за цей час чого я тільки не надивився. Укуси отруйних змій, скорпіонів, жуків. Різні інфекції шкірних покривів та багато іншого. Дуже боляче завжди стає, коли така непроста доля припадає на маленьку, ні в чому не винну дитину. У мене є свій невеликий кабінет у місцевій школі, який мені виділили ще до мого переїзду сюди. Люди з такою надією зустрічали мене, і кожен раз дякують щиро, всією душею.

Коли я приступив до своєї роботи, було дуже складно. Пацієнтів неймовірно багато, а ліків, і навіть просто інструментів неймовірно мало. Пів року майже вся моя зарплата йшла на закупівлю медикаментів та інструментів. Бинти, стерилізатори, щипці, антибіотики, вакцини, і навіть звичайні таблетки від головного болю. Фінансування медицини тут у жалюгідному стані, не кажучи вже про приміщення для огляду та госпіталізації. Місцеве населення багато років лікувалися народними методами.

Не сказати, що мені тут не подобалося. За тридцять років я вже звик до тутешніх умов. Природа мізерна. Рослини всі в колючках з малою кількістю зелені. Квіти можна зустріти тільки у багатого населення на клумбах або в будинку. Навіть не уявляю, які суми вони віддали за їх висадку і догляд.

Люди, хоч і бідні, але дуже добрі, і відкриті. Діти завжди радіють, коли після огляду я даю цукерку, або дві. Це стосується і дорослих. Коли у тебе немає нічого, такі дрібниці здатні зробити твій день набагато кращим. Частенько прошу своїх рідних надсилати мені посилки з моїми улюбленими смаколиками й завжди, майже все роздаю в школі та на оглядах. У кишенях халата завжди лежать карамельки та іриски.

Так, тут дуже важко знайти воду, немає звичної мені їжі, яку я звик є в Україні. Як же іноді бракує домашнього сала з часником! Тут неймовірно складно виростити що-небудь на городі. Постійні посухи та піщані бурі. Погане транспортне сполучення. Мені хоч і дали робочу машину, але вона їздить за своїм бажанням. Тобто коли захотіла — завелася, а якщо немає настрою, звольте топати ніжками. Скільки майстрів її не дивилися, не можуть розібратися в чому ж справа. З цієї причини, на виклики до хворих, в більшості випадків, мені доводилося їздити попутками або місцевим транспортом. Мову я знав, і вже приловчився застрибувати на ходу в автобус.

Одного разу мені надійшов виклик з глухого і далекого селища. Захворіла маленька дитина. Постійна температура, рв0та і тимчасова втрата свідомості. Оскільки їхати було далеко, я взяв з собою свого помічника. І мені спокійніше в дорозі буде, і йому досвіду набратися потрібно було. Цього разу навіть машина завелася. Дорога мала зайняти близько двох, а то й трьох годин. Майже всю дорого ми їхали мовчки. Я все думав, що ж це може бути, які симптоми ще присутні? Дарма мій багаторічний досвід, коли справа стосувалася дітей, абстрагуватися я ніяк не міг.
Коли нам залишалося менше половини шляху, піднявся сильний вітер. Він шмигав піском нам в обличчя, видимість ставала майже мінімальною, дихати, навіть крізь пов’язки було важко. Мій напарник, до речі, ще й земляк, запропонував зупинитися, була велика ймовірність в такій поганій видимості збитися зі шляху. Загубитися в пустелі, ще з піщаною бурею, так само що просто лягти в яму і нехай мене закопають.

Вдалині я помітив невеликий вогник. З кожним поривом вітру він то з ‘являвся, то зникав. Це, напевно, було поселення, в якому проживала та дитина.

— Туди! Туди нам треба їхати! Додай газу, Діма!

— Так, я теж помітив цей вогник, але він тільки здається таким близьким. До нього їхати хвилин двадцять ще. Він на височині, тому помітний аж тут.

— Тобто ти пропонуєш нам зупинитися? Нам колеса вже майже по половину засипало, до кінця бурі і макушок видно не буде! Газу я сказав, нас чекає пацієнт! Незрозуміло що з ним і скільки дитячий організм ще протримається.

Ми помчали з неймовірною швидкістю проти вітру. Очі різало, на зубах з ‘явився шар пилу, в роті пересохло, і вода не допомагала. Такі лиха в цьому регіоні не характерні. Іноді бувають, але не так часто, як у відкритій місцевості. До того ж як правило, синоптики нас попереджали заздалегідь. Цього разу зійшлися всі зірки.

Вітер посилився, і ми втратили орієнтир. Куди йти, що робити? Залишимося тут, замете піском, а якщо поїдемо далі, велика ймовірність загубитися остаточно. У моїй голові тоді пролетіло тисячі й тисячі варіантів результату подій, але я не міг зупинитися хоч на одному з них. Голова була як у тумані.

— Нам туди! — вказує Діма пальцем.

Він трохи повернув кермо в бік будинку, і машина почала глухнути. Ну як же без цього?! Хоча, в таких погодних умовах диво, що вона стільки протрималася.

Ми взяли валізи з ліками та зістрибнули з машини. Нас моментально почало засмоктувати в пісок по коліна. Вітер трохи вщух. Поруч виявилося невелике сухе дерево. З великими зусиллями мені вдалося дістати ноги з піску, і дотягнуться до нього. Я відламав дві великі гілки, одну кинув Дмитру, а другу залишив собі. Переносячи вантаж частково на палицю, було легше йти по піску.

Якимось дивом, ми все-таки дісталися до нашого юного пацієнта. Це виявився хлопчик двох років. Розмовляючи з мамою, я оглядав дитину. У нього було гостре харчове отруєння. Трохи підлікувавши Томмі, я провів розмову з мамою. Тата вже рік як немає, і вона виховує сина сама. Довелося багато пояснювати, чому таким маленьким дітям не можна давати ті, чи інші продукти. Будинок у них, хоч і не багатий, але найнеобхідніше є. Жінка щосили намагається дати дитині все, що в її силах.

Попри такий жахливий привід, жінка була дуже рада нас бачити. У неї сьогодні був день народження, але ніхто з близьких навіть не зайшов в гості просто обійняти. Я ніби відчував і прихопив з собою невелику коробочку зі смаколиками та іграшку машинку.
Як багато було радості в очах мами, коли малюк відчув себе краще, і попросив поїсти вперше за два дні. Ми допомогли розпалити вогонь і поставити воду для чаю і каші малюку. У дорогу не можна, поки не закінчиться буря. Ще кілька годин ми сиділи й розмовляли. Атмосфера була настільки теплою і домашньою, що йти зовсім не хотілося. Вона мені нагадала теплий бабусин будинок, в який можна прийти просто так, в гості поговорити. Ми багато розмовляли, на різні теми. Можна сказати що про все і ні про що одночасно. Мама Томмі розповіла про своє життя, а потім багато розпитувала про Україну, її природу і традиції.

Наприкінці нашого візиту Томмі полегшало остаточно, він взяв з мене слово приїжджати в гості та привозити цукерки. Або просто приїжджати, адже я йому дуже сподобався. Хлопець носився по кімнатусі з машинкою в руках. Його щастю не було меж. Наперекір  далекому шляху і всім перепонам, що нам трапились, ми не втратили надію в краще. Доля завжди приведе нас туди, де ми повинні опинитися.

Оцініть статтю
Джерело
Газу я сказав, нас чекає пацієнт! Незрозуміло що з ним і скільки дитячий організм ще протримається.