**Щоденник Тетяни Миколаївни**
Повернув ключ у дверях, я відчула щось незвичне. У квартирі лунали голоси, чужі. Знявши туфлі, я несміливо пройшла на кухню.
Те, що побачила, приголомшило мене.
За столом веселилися три дівчини. Посеред них, ніби господиня, сиділа моя невістка — Марічка. На плітці кипіла кастрюля, а в повітрі пахло свіжозвареним борщем. Саме тим, який я зварила зранку.
— Що це за бенкет?! — різко вигукнула я, і кухня завмерла.
Марічка підняла голову й зіграно посміхнулася:
— Свекрухо, подруги просто зайшли. Побалакати. Я їх частувала. Борщ чудовий, правда ж?
Я мовчки оглянула стіл. На тарілках гостий — залишки мого обіду. З шафи — найкращий сервіз. З вази — фрукти, куплені на свято.
Марічка жила в нас вже два роки. Мій син Богдан закохався без пам’яті, одружилися швидко. Спочатку знімали квартиру, але коли господарі вирішили продати житло, опинилися в глухому куті.
— Мамо, прихисти нас, будь ласка, — благав Богдан. — Ми швидко знайдемо варіант.
Я погодилася, але відразу поставила умови. І зрозуміла: спокою не буде. Марічка була зухвалою, нешанобливою, відповідала з викликом. І щодень знаходила новий привід для конфлікту.
Спочатку крихти на столі. Потім розкидані речі. Далі — грюкання дверима.
— Чому вас виселили? — запитала я в один з вечорів, не втримавшись.
— Квартиру продали, — відрізала невістка.
— Не вірю. Зазвичай дають місяць, а вам — два дні. Мабуть, у тебе язик з орендодавцями такий сам, як зі мною?
Марічка усміхнулася, вставила навушники й відвернулася.
Наступного дня я зібрала крихти зі столу й демонстративно висипала їх на її ліжко. Вона заверещала, почала кричати. Скандал вийшов гучний.
А ввечері з роботи прийшов Богдан. Вислухав мене й спитав:
— Усе це — через крихти?
— Через неповагу! — вибухнула я. — Або живете за моїми правилами, або збираєте речі.
Син пообіцяв поговорити. Марічка кілька днів поводилася пристойно, а потім усе почалося знову. Та раптом — різка зміна. Прибрала, мовчить, навіть узвар зварила.
Я насторожилася. І не дарма. Через тиждень Богдан повідомив:
— Мамо, ти станеш бабусею.
Замість радості — розчарування. Дитина — а житла немає. Ще й невістка, яку я не можу терпіти.
— Тепер зрозуміло, чому вона змінилася! Ти її вмовив! — кинула я синові. — Але це нічого не змінює. Тут ви жити не будете. Я ще не на пенсії.
Богдан мовчав. А наступного дня, як тільки я пішла у гості, Марічка запросила подруг. Мій борщ пішов по тарілках.
Але я повернулася раніше й застала «бенкет» на місці.
— Це моя квартира, не ресторан. Геть звідси! — різко сказала я. — А ти, Марічко, збирай речі.
Вона вийшла, не сказавши ні слова. Ввечері прийшов Богдан. Побачивши валізу дружини біля дверей, мовчки зібрав своє.
— Якщо підеш, можеш не повертатися, — сказала я.
Але він пішов. Півроку ми не спілкувалися. Лише згодом я наважилася подзвонити. Зустрілися в кафе. З Марічкою я більше не розмовляла.
Бабусю я стала, але здалеку. І якщо шкодувала, то лише про те, що колись впустила невістку за поріг. Бо повагу не заслужиш животом. Вона або є, або її немає.
