Оленко Миколаївно, треба дівчинці далі вчитися. Така світла голова рідко трапляється. Вона має особливий дар до мов, до літератури. Побачили б ви її твори!
Моїй донечці було три роки, коли я її під мостом знайшла в болоті. Виховала як рідну, хоч люди й шепотіли за спиною. Тепер вона вчителька в місті, а я все так само живу в своїй хаті, перебираючи спогади, як скриньку з коштовностями.
Скрипнула підлога під ногою знову думаю, треба б полагодити, але руки не доходять. Сіла за стіл, дістала свій старий щоденник. Сторінки пожовкли, як осіннє листя, але чорнило все ще зберігає мої думки. За вікном заметіль, береза стукає гілкою, немов проситься в хату.
Чого розшумувалася? кажу їй. Почекай трохи, весна прийде.
Смішно, звісно, з деревом розмовляти, але коли живеш одна, усе навколо здається живим. Після тих важких часів я залишилася вдовою мій Іван загинув. Останній його лист досі зберігаю, пожовклий від часу, затертий від безлічі перечитень. Писав, що скоро повернеться, що любить мене, що заживемо щасливо А через тиждень дізналася правду.
Дітей Бог не дав, і, можливо, це на краще у ті часи прогодувати було важко. Голова колгоспу, Василь Іванович, завжди мене втішав:
Не сумуй, Оленко. Ти ще молода, вийдеш заміж.
Більше не піду, твердо відповідала. Одного разу любила, досить.
У колгоспі працювала від ранку до ночі. Бригадир Петрович, бувало, гукав:
Оленко Миколаївно, ходімо додому, час пізній!
Встигну, відповідала. Поки руки працюють, душа не старіє.
Господарство моє було невелике коза Манька, така ж уперта, як я. Пять курочок вони мене вранці будили краще за півня. Сусідка Параска часто жартувала:
Ти, бува, не індичка? Чого це твої кури раніше всіх кричать?
Город тримала картопля, морква, буряк. Усе своє, з землі. Восени робила закрутки солені огірки, мариновані гриби. Взимку, бувало, відкриєш баночку і ніби літо в хату повертається.
Той день памятаю, як зараз. Березень був сирий, мокрий. Зранку моросив дощ, до вечора підмерзло. Пішла до лісу по хмиз треба було піч топити. Валежнику після зимових вітрів було багато. Назбирала вязку, йду додому повз старий міст, чую дитячий плач. Спочатку подумала вітер гуляє. Але ні, виразно так, по-дитячому схлипує.
Спустилася під міст, а там дівчинка маленька сидить, уся в багнюці, сукня мокра, порвана, очі налякані. Як побачила мене замовкла, тільки тремтіла, як осиковий лист.
Ти чия, донечко? питаю тихенько, щоб не злякати.
Мовчить, лише кліпає оченятами. Губи посинілі, руки червоні, ледве живі.
Замерзла зовсім, кажу більше до себе. Давай, я тебе додому заберу, зігрієшся.
Підняла її легка, як пух. Закутала в свою хустку, притиснула до грудей. А сама думаю яка ж мати могла дитину під мостом залишити?
Хмиз кинула не до нього було. Усю дорогу дівчинка мовчала, лише міцно трималася за мою шию.
Принесла додому, сусіди тут як тут новини в селі швидко розносяться. Параска перша прибігла:
Оленко, де ти її взяла?
Під мостом знайшла, кажу. Покинута, видно.
Ой, лишенько сплеснула руками Параска. Що ж ти з нею робитимеш?
Як що? Залишу собі.
Ти з глузду зїхала? це вже баба Гафія підійшла. Куди тобі дитину? Чим годуватимеш?
На що Бог пошле, на те й виживемо, відрізала я.
Перш за все затопила піч, почала воду гріти. Дівчинка вся в синцях, худенька, реберця випинаються. Викупала її, закутала в свою стару кофту іншого дитячого одягу не було.
Їсти хочеш? питаю.
Кивнула несміливо.
Налила їй борщу, хліба відрізала. Їсть швидко, але акуратно видно, що не вулична дитина.
Як тебе звуть?
Мовчить. Чи боїться, чи й справді не вміє говорити.
Спати поклала її на своє ліжко, сама влаштувалася на лавці. Вночі кілька разів прокидалася дивилася, як вона. Спить, згорнувшись, уві сні схлипує.
Зранку пішла до сільради заявити про знахідку. Голова, Степан Іванович, лише руками розвів:
Жодних заяв про зникнення немає. Може, з міста хтось підкинув
Що ж тепер робити?
За законом у дитячий будинок. Я зателефоную в район.
Серце моє защеміло:
Почекай, Степановичу. Дай мені час може, батьки знайдуться. А поки я її залишу в себе.
Оленко Миколаївно, подумай добре
Вже подумала. Рішення моє остаточне.
Назвала я її Наталкою на честь своєї матері. Думала, може, батьки зявляться, та так ніхто й не прийшов. І слава Богу я до неї всією душею привязалася.
Спочатку було важко вона зовсім не говорила, лише очима в
