— Зінаїдо, твої онуки зірвали всі кущі лохини! — вигукнув я, коли побачив голі гілки. — Сусідка навіть не здивувалась.
— І що? — відповіла вона, не піднімаючи брови. — Діти ж.
— Як що? — я підняв голос. — Вони знищили мій врожай!
— Тоне, не журися. Подумаєш, ягоди — лиш дрібка, — сказала вона з посмішкою, що не сховала ні краплі жалю.
Щоранку я спостерігав, як Антоніна Іванівна, моя дружина, обійшла дачу з чашкою гарячого чаю, оглядаючи грядки і милувалась плодючими деревами. Їхня ділянка з Петром Миколайовичем — п’ятнадцять соток — була поділена навпіл: одна частина — город з картоплею, морквою, капустою; інша — сад з яблунями, грушами, кущами лохини, які вона вирощувала вже п’ять років і з нетерпінням чекала першого справжнього врожаю. Поруч росли ожина і довга виноградна лоза з важкими гронами.
— Пете, глянь, яка лохина дозріла! — кликала Антоніна, коли її очі спіткали блакитні ягоди.
— Чудово, — підтверджував я, дивлячись на розлогі кущі.
У літку до нашої дачі прибували онуки: Сашко, дванадцятирічний, і Оленка, десяти. Вони допомагали на городі, збирали ягоди, купалися в річці. Я, як і інші чоловіки, не завжди слухав їхні сміхи, але в душі я був радий, що діти мають можливість гратись на свіжому повітрі.
Поруч жила Зінаїда Петрівна, власниця маленького ділянки — шести соток, лише клумби з квітами й невеличка хата. У неї влітку до дому навідувалися п’ять онуків різного віку, від чотирьох до чотирнадцяти років. Батьки працювали в місті, а бабуся проводила літо з дітьми, як з власними.
Діти дружили між собою, бігали з однієї ділянки в іншу. Антоніна не проти — навпаки, вона раділа дитячому галасу.
— Тітко Тоне, можна у вас погратись? — просили онуки.
— Звичайно, тільки будьте обережні з грядками, — відповідала вона.
Одного ранку я помітив дивне: кущі лохини стояли практично голі, замість синіх ягід — лише зелені, незрілі. Я крикнув Пете підбігти.
— Пете, йди сюди! — з криком.
— Що трапилось? — спитав він.
— Дивись, де ягоди? — Я вказав на кущі.
Петро підбіг і уважно роздивився.
— Дивно. Вчора ж було повно, — зауважив він.
— Може, птахи клювали? — спробував я.
— Птахи вжирають по одній ягодці, а тут усе зірвано, наче хтось спеціально збирав, — відповів він.
Я оглянув і ожину — вона теж була майже порожня, навіть незрілі ягоди зникли.
— Пете, і ожину обібрали! — вигукнув я.
— Не може бути! — здивувався він.
Факт залишався фактом: кущі, що вчора були важкі гірляндами, тепер стояли голі.
Ввечері я залишився на лавці з книжкою, спостерігаючи за садом. Через годину я помітив, як через дірку в паркані пролізли п’ятеро онуків Зінаїди. Всі гуртом підбігли до кущів лохини.
— Дивіться, які сині! — захвищувала наймолодша.
— Збираймо все, — запропонував старший.
Діти почали методично зрізати кущі, набивали кишені, класти ягоди в знайдений мішок. Я вийшов з укриття:
— Що ви тут робите? — спитав я.
Діти затихли, а старші сховали мішок за спину.
— Ми просто трохи спробували, — виправдовувався тринадцятирічний Мишко.
— Трохи? Ви ж усі кущі зірвали! — перебив мене Петро.
— Тітко Тоне, а можна ще щось взяти? — запитала чотирирічна Катерина, — вони такі смачні!
— Не можна. Це наші ягоди, ми їх самі вирощували, — відповіла Антоніна, і діти знизили плечі, обертаючись до дірки.
Я підбіг до Зінаїди, що сиділа на ґанку.
— Зінаїдо, треба поговорити, — сказав я.
— Слухаю, — відповіла вона спокійно.
— Твої онуки обірвали всі кущі лохини! — виголосив я.
— Ну і що? — не здивувалась вона. — Діти ж.
— Як що? — я підняв голос. — Вони знищили мій врожай!
— Тоне, не сварись, це ж лише ягоди, — підказала вона.
Я залишився у шоці.
— Якісь ягодки? — відповіла вона, ніби це була дрібниця. — П’ять років я їх вирощувала, кожен кущ поливала, удобрювала!
— Ну, виростиш ще, — сказав я, намагаючись заспокоїти її.
— За що перепрошувати? Діти – діти, що з них брати? — вона не бачила у цьому провину.
Розмова зайшла в глухий кут. Наступного дня я виявив, що зникли і грона винограду, ті самі, що мали дозріти до кінця серпня. Я крикнув через паркан:
— Зінаїдо!
— Що знову? — відповіла вона.
— Твої онуки виноград зірвали!
— А вони, мабуть, кислий був, — підморгнула вона.
— Кислий? Бо він ще зелений! Вони майже всі грона зрвали! — я підвищив тон.
— Ну, спробували й кинули, діти ж допитливі, — відмахнулася вона.
Я відчув, як в грудях хапає жар.
— Зінаїдо, твої діти руйнують мій сад! — вигукнув я.
— Не перебільшую, — відповіла вона. — Твій сад великий і багатий.
— Багатий? Я роками доглядаю ці рослини! — я не міг стримати гнів.
— Продовжуй вирощувати, — сказала вона, зупинившись перед дверима.
Увечері я розповів Петрові, що сталося.
— Уявляєш, навіть не вибачилась! — сказав я, розчарований.
— Що ти хотів? — знизав плечима Петро. — Їй простіше відмахнутись, ніж вести виховну бесіду.
— Але це ж крадіжка! — я не хотів здаватись слабким.
— Тоне, не гарячкуй. Діти ще маленькі, не розуміють, — запевнив його Петро.
— Тринадцять років! Вже мають розуміти, що чуже брати не можна! — я настояв.
Петро зітхнув, бо не хотів сваритися з сусідським плем’ям через ягоди.
Через кілька днів зникла навіть жимолость. Я вирішив:
— Досить! — сказав я Петрові.
Знову пішов до Зінаїди, яка поливала квіти з лійки.
— Тепер і жимолость з’їли! — вигукнув я.
— Яку жимолость? — запитала вона. — Твої онуки знову через паркан пролізли!
— Тоне, ніби ланцюг порвався, — вона сміялась. — Діти просто посипали ягоди, нічого страшного.
— Не посипали, а начисто обірвали! У мене весь урожай зник! — я був розлючений.
— Ти ж сама запросила їх гратись, — підказала вона. — Тому й винна!
— Як це я винна? — я був шокований.
— Хто дозволяв їм бігати по твоїй ділянці? — відповіла вона. — Вони звикли, що все можна.
— Я ж робила це з добрих намірів! — я просив розуміння.
— Добрих намірів? — засміялася вона. — Тепер треба підняти паркан вище, бо дірки всюди.
— Але ж треба пояснити дітям, що чуже брати не можна! — я намагався переконати.
— Чому? Вони все одно не зрозуміють, — відповіла вона.
Я повернувся до дому, засмучений, сів на лавку і заплакав. Стільки років працював у саду, чекала на врожай, а тепер усе зникло.
— Тоне, чому ти плачеш? — підбадьорив мене Петро. — Наступного року нові ягоди будуть.
— Справа не в ягодах! Сусідка навіть вибачитися не хоче! — вигукнув я.
— А що з неї взяти? — він відповів. — Вона ж сама розуміє, яка вона.
Зінаїда уже мала репутацію не найприємнішої в нашому дачному селищі, проте до цього ми ладнали.
— Пете, піднімемо паркан вище? — спитав я.
— Можна, тільки дорого вийде, — відповів він.
— Що робити? Інакше вони весь сад розорять, — сказав я.
Наступного ранку ми розпочали будівництво. Петро привіз дошки, сітку, стовпи і працював з ранку до вечора. Зінаїда стояла на своїй ділянці і з іронією коментувала:
— Ось це жадібність! Діти вже не можуть підійти до нашого саду!
Я мовчки стискав губи. Діти Зінаїди продовжували шукати лазівки у паркані, та Петро зашпаклював усі щілини.
— Тітко Тоне, чому ви побудували паркан? — запитала маленька Катерина.
— Щоб ягоди зберегти, — відповіла Антоніна.
— А можемо ми ще приходити гратись? — запитала вона.
— Ні, більше не можна, — суворо відповіла я.
Паркан допоміг, проте стосунки з сусідами остаточно погіршились. Зінаїда під час зустрічей відверталася, діти більше не приходили.
— Скнара! — кричали вони через паркан, називаючи мене скнарою.
Я намагався не зважати, але на серці важко. Колись двір був наповнений дитячим сміхом, а тепер панувала тиша.
Зінаїда розповідала іншим дачникам свою версію:
— Уявляєте, які жадібні! Дітям ягодку не дають! Побудували високий паркан!
— А вони багато з’їли? — цікавились сусіди.
— Жменьку якусь! А вона каже, ніби в неї мільйони вкрали!
Такі історії швидко розповсюдились, і в селищі склалось враження, що я — скнар і жадібний, а Зінаїда — добра бабуся, що виховує п’ятьох онуків.
До кінця літа ситуація лише погіршувалась. Сусідські діти, не маючи доступу до мого саду, вдавалися до різних дрібних “мстивих” вчинків: кидали м’яч через огорожу, розкидали сміття, розбризкували недопалки. Одного ранку я знайшов у дворі зайві фантики та крихти.
— Зінаїдо, поговори зі своїми онуками! — крикнув я.
— Що вони знову зробили? — відповіла вона.
— Сміття розкинули на мій город! — я підкреслив.
— Може, вітер приніс, — знехтувала вона.
Діти продовжували хуліганити: поливали шлангами, кидали камінці у вікна. Я зрозумів, що їхня бабуся не лише не зупиняє, а й, можливо, підбурює їх.
— Може, Пете, звернутися до поліції? — запитав я.
— Тоне, а що? — відповів Петро, розчаровано. — Людям не треба займатися дитячими витівками.
— Але вони втрачають мій спокій! — я підсумував.
— Потерпимо, літо скоро скінчиться, — сказав Петро. — Вони поїдуть у місто.
Тим часом, наприкінці серпня, я сидів на лавці, дивився на схід сонця і думав про наступне літо. Зінаїда, ймовірно, знову привезе своїх п’ятьох онуків. А що потім? Знову ті ж розірвані кущі, камінці, образи?
Сад перестав бути місцем радості — це стала фортеця, яку треба охороняти не лише від ягід, а й від небажаних шумних голосів.
Що б ви порадили Антоніні в такій скрутній ситуації? Поділіться думками в коментарях, ставте лайки — це надихає нас писати далі.
