«Безсовісна! У тебе дітей немає, а я — мати!» — як моя зовиця влаштувала скандал на моєму ювілеї, щоб не повертати борг
Мій тридцятип’ятирічний ювілей планувався тихо, без зайвої пишності. Але життя, як завжди, вміє перетворювати навіть звичайну дату на справжню драму. За місяць до свята подзвонила Олена — сестра мого чоловіка, з якою у нас завжди були напружені стосунки.
— Де збираєшся святкувати? — запитала вона так, ніби вже збирала валізи.
— Поки не думала, — зніяківково відповіла я. Було зарано говорити про це, тим більше знаючи Оленині звички.
— О, значить, гроші в тебе є. Позич нам з Ігорем п’ять тисяч. Дуже потрібно, поверну максимум за два тижні, — благала вона тим жалісливим голосом, від якого у мене завжди мурашки бігали по спині.
Я не люблю ні позичати, ні давати в борг. Особливо таким, як Олена. З самого початку знайомства вона намагалася «випросити» в мене гроші то на дітей, то на ремонт, то на нібито зламану техніку. Я завжди відмовляла — ввічливо, але рішуче. До цього разу.
— У дітей температура, потрібні ліки, — сказала вона, добиваючи мене «святим» аргументом.
Я здалася. Переказала гроші на картку. Минуло два тижні — тиша. Минув місяць — ні слова. Тоді я вирішила: на ювілеї сама нагадаю.
Ми святкували в затишній кав’ярні. Гості веселилися, лунали тости. Але я не знаходила собі місця. Олена з чоловіком прийшли вчасно, балакали, їли, сміялися, наче нічого й не було.
— Я позичила твоїй сестрі п’ять тисяч на ліки для дітей, вона обіцяла повернути за два тижні, — прошепотіла я чоловікові, коли він помітив мою напругу.
— Не поверне, — відрізав він, навіть не моргнувши. — Вона мені вже п’ять років має три тисячі. Знаю її — грошей ти не побачиш.
Але я все ж вирішила поговорити.
— Олено, привіт. Дякую, що прийшли. Я хотіла поговорити… — почала я обережно, ніби ступала по кризі.
— Усе просто чудово! — перебила вона, цілуючи мене в щоку. — Їжа божественна, особливо салат із кукурузою — даси рецепт?
— Я про інше. Місяць тому ти позичила в мене гроші…
Олена засміялася, запрокинувши голову:
— П’ять тисяч? Коли це я в тебе такі гроші брала? Ти ж завжди відмовляла, не пам’ятаю такого. Вигадала, чи що?
Я остервіла.
— Я переказала тобі гроші на картку, на ліки. Можу показати переказ, якщо не віриш, — сказала я, відчуваючи, як щоки палають.
Олена одразу зблідла, але швидко взяла себе в руки.
— А, так… Було таке. Просто я не запам’ятовую непотрібні мені події, — процідила вона і схрестила руки.
— Ти обіцяла повернути за два тижні. Минув місяць, я хотіла б отримати назад…
І тут почалося.
— У тебе сумління є?! — вигукнула вона так, що всі за сусідніми столиками обернулися. — У мене діти хворіли, а ти з мене гроші вимагаєш! Звісно, тобі не зрозуміти, у тебе ж своїх дітей не має!
Мене ніби ударили. Олена йшла в атаку.
— А подарунок? Ми купили тобі подарунок! Просто забули вдома. До речі, на п’ять тисяч! То ми в розрахунку. Не чекала від тебе такої жадібності!
— Який подарунок? Ви нічого не дарували, — тихо прошепотіла я, приголомшена.
— Забули! Але він є! — гаркнула Олена. — Усе, ми йдемо! Ігор, ходімо! Тут нас не поважають!
Її чоловік доїв курячу ніжку, витер рот рукавом і мовчки пішов за нею.
Щойно вони пішли, до мене підійшла свекруха — Ганна Іванівна. Спокійно взяла мене під руку й відвела убік.
— Сама винувата, що дала. Я своїй доньці не позичаю. Якщо й даю — знаю, що не поверне. Твої п’ять тисяч пішли на підносик, який ти бачила на її шиї.
У мене перехопило подих.
— І подарунка тобі ніхто не купував. Вигадка. Просто скажи дякую, що не здоров’ям розплатилася. Вважай — за науку, — і вона підморгнула, ніби дала мені життєвий урок.
Олена перестала спілкуватися з нами. Минуло вісім місяців. Ні дзвінків, ні повідомлень. А потім раптом — привітання не прийшло. І вона образилася.
— Я думала, ви хоч переказ зробите, — подзвонила й заявила з докором.
— А тобі нічого не надійшло? — здивувався мій чоловік. — Переглянь жовтень минулого року. П’ять тисяч.
— Дуже смішно! — прошипіла вона і кинула трубку.
Ми більше не спілкувалися. Зустрілися через п’ять років — на похоронах Ганни Іванівни. Через півроку продали її квартиру, поділили гроші. І з того часу ніхто з нас не подзвонив першим. І, чесно кажучи, стало легше.
