Галина Петрень кинулася за конвертом так радісно, що всі здігнулися, а ложки задзвеніли по тихім тарілках. Її нігті, блискучі й червоні, майже впилися в папір. Та нотаріус твердо поклав долоню на її руку.
Шкода, пані, сказав він холодно. Це не ваше.
Вітальня раптом заніміла. Лише годинник цокав на стіні, а з вулиці долітав дитячий сміх. Олег згорбився на стільці, немов бажаючи зникнути; його нова дружина дивилася напру́жено, але не розуміла ваги.
Я лишилася неруха. Десять років тому я б тремтіла, бігла б, щоб мене не привселюдно привтіли. Тепер я знала: вони більше не мають влади.
Нотаріус розкрив конверт і вийняв кілька аркушів. На першому був підписаного мого свекра, Василя Івановича. Голос нотаріуса був різким:
Заповіт складено за три місяці до смерті. Єдина спадокодержавиця Марина Володимирівна.
Родина зашуміла. Тітки переглянулися, дідусь закашляв, а дитина засміялась, бо не зрозуміла.
Це неможливо! скрикнула Галина Петрень. Брехня! Він ніколи б так не зробив!
Усе чітко написано, продовжив нотаріус. «Усе моє майно, разом із будинком та землею, я залишаю дружині мого сина, яку вигнали з родини не за власним бажанням.» Навіть пояснення додано.
Олег стримано зітнув. Його нова дружина відс
