У нас із Василем шлюб для галочки, якщо чесно. Так просто склалося, що Василю конче був потрібен офіційний статус для карєрного росту працює ж він у серйозній компанії, яку очолює справжній шанувальник сімейних цінностей Омелян Миколайович. Той голова великого та відомого у Львові роду, батько аж пятьох дорослих дочок і, відповідно, тесть стількох же зятів і дід девяти онуків. Сімєю пишається, як орденом, і вважає, що слово «холостяк» то ледь не лайка. Неодружений працівник для нього таке собі, майже ніщо, незалежно від того, який ти ще спец чи людина.
Коли Вася це зрозумів, одразу розклав усе по поличках і дійшов висновку, що йому без штампу в паспорті не світить ані карєра, ані хороша посада, на яку він давно заслуговував. Після довгих обмірковувань запропонував мені стати його «дружиною» віртуально, для вигляду. Причому нічим не ризикував знаємо одне одного ще з дитсадка, наші мами дружать ще із совдепії, і досі чай разом пють. В школі за однією партою просиділи: він мені з алгеброю допомагав, а я йому коми розставляла в творах. Простіше кажучи, він упевнений, що я ні на його квартиру, ні на депозит в ПриватБанку не зазіхаю.
Я ж погодилась майже не роздумуючи була якраз після «епохального» розриву з хлопцем, три роки зустрічались! Дуже переживала, ледь у депресію не впала. А тут ось воно, і можливість відволіктись, і колишньому показати: я вже заміжня, живу у трьохкімнатній квартирі на площі Ринок, а чоловік перспективний і з гарною машиною. А головне подруга не гірша за інших!
Усе у нас зрослось домовились, і без усіляких суконь, голубів, ресторанів і фотосесій пішли просто у пятницю під вечір у ЗАГС на Франківському районі Львова та підписали там папери. Кільця собі на пальці, звісно, наділи для відчуття моменту. Я навіть прізвище змінила на три роки Турчиневич звучить гарніше, ніж просто Данильчук.
Скажу чесно наші надії цей фіктивний шлюб виправдав сповна. Місяця не минуло, як Василя призначили директором департаменту абсолютно заслужено. Я відразу у топах подруг та в очах родини, навіть трошки задоволена собою. Окремий кайф кілька СМС від колишнього із серії: «вітаю з щастям, сподівався, що ми ще будемо разом» Тепер нехай кусає собі лікті.
Ще й пожити на певний час переїхала до Василя. Ніби для правдоподібності. Суботній ранок: стою на кухні, смажу омлет, сирники, варю каву з молоком Вася полюбляє добре поснідати. З вікна ллється весняне сонце, квітень, затишно й тепло. Обмірковую, що треба батьків провідати, поприбирати й попрати. На обід уже й вирішила: зроблю відбивні, борщ чи печеню, салат «Олівє». Тиждень був божевільний, хочеться домашнього.
Вже тринадцятий рік, як ми з Василем у цьому «шлюбі». Наша донечка Вірочка цьогоріч іде у перший клас. А синочок Іванко закінчує пятий, ще й відмінник. Усе в тата. Бо ж тато в нього непростої долі людина, й інтелігент справжній.
Правда, чоловік то в мене фіктивнийІ от сьогодні, доки діти збирають портфелі, а Вася щось готує для ранкової наради, я несамохіть усміхаюсь, витираючи руки об рушник. Думаю: як добре, що ми тоді не розійшлися хто куди, не відмахнули одне від одного після того простого походу до ЗАГСу. Бо любов, як виявилось, з часом і турботою проростає навіть у тих, хто домовився просто дружити і тримати фасад для світу.
Така ця наша сімейна вистава: починалася як репетиція а стала ось уже тринадцятим сезоном на справжній домашній сцені. І мені абсолютно байдуже, хто колись повірив у цей «шлюб для галочки». Головне ми самі давно в нього повірили.
