Дзвінок з минулого: повернення батька
Іван закрив дверцята холодильника, витираючи руки ганчіркою.
— От і все, тепер працюватиме. Повинен морозити, але треба перевірити, — промовив він до господарки. — Маєте порожню пластикову мисочку? Налийте води та покладіть у морозилку. Ввечері подзвоню — якщо замерзне, значить, усе гаразд.
Раптом телефон знову задзвонив. Новий клієнт, подумав Іван і підніс трубку:
— Алло, слухаю. Так, це ремонт побутової техніки. Що лагодити? Так, я Ковальчук Іван Васильович, якщо вам це важливо. Вибачте, що ви сказали? Батько? — Іван ледь не впустив телефон.
Голос представився — Ковальчук Василь Петрович. Іван усвідомив: це його батько, якого він не бачив і не чув більше двадцяти років. Серце закалатало, а в голові промайнули уривчасті спогади.
— І що… вам треба? — Іван запнувся, не знаючи, як звертатися до цієї людини. — Побачитися й поговорити? Ну так, звісно, всього-то двадцять років минуло. Вибачте, я на виклику, потім передзвоню, — він скинув дзвінок і тихо, з сарказмом пробурчав: — Ото ж бо…
З’явився через стільки років! Напевно, щось просити зібрався. А що? Син виріс, батько постарів, вирішив допомоги попросити. Скільки йому зараз? За п’ятдесят, напевно. Грошей, звісно, хоче! Іван хмикнув, повертаючись до справи.
— Ну що, домовилися? — сказав він господарці. — Ввечері подзвоню, перевірте воду в мисці. Якщо замерзне — морозилка в порядку.
Господиня подякувала, і Іван поїхав на наступний виклик. Літня жінка замовила полагодити пральну машину — текла. Бабуся виявилася говіркою, одразу потягнула його пити чай із печивом. Поломка була дріб’язковою: гумовий ущільнювач у дверцят прогнувся. Іван поправив його, і течі припинилася. Інший майстер забагато просив, тому бабуся відмовилася. Іван узяв мінімум — наживатися на пенсіонерів сумління не дозволяло. Бабуся була в захваті, усе повторювала, що таких добрих людей давно не зустрічала. Іван ніяково посміхався, пив чай, обіцяв завітати, якщо ще щось зламається.
Але думки його займав дзвінок батька. У пам’яті виринали невиразні образи. Коли батьки розлучилися, Іванові було років п’ять. Батько тоді пив, втратив роботу. Мати плакала, але вірила його обіцянкам. Одного разу, коли вона була на зміні, батько забирав Івана з садочка. Дорогою присіли в парку на лавку, дістав із кишені пляшку пива і почав скаржитися маленькому синові: мовляв, мати його не поважає, а він старається, але життя таке. Потім він напився, розлігся на лавці й заснув. Іванові стало соромно. Він намагався розбудити батька, але той відмахувався. Перехожі озиралися, а Іван, вирішивши, що батькові до нього діла нема, пішов додому сам. Дорога була довгою, діма все не було, і хлопчина блукав, поки його не знайшла сусідка.
Мати тоді не кричала. Лише тихо сказала батькові:
— Іди геть. Ти сина одного відпустив. Який ти батько?
Батько поїхав до іншого міста. Іноді надсилав гроші, іграшки. Матір посміхалася:
— Нам і без такого батька добре, правда, Іванку?
Коли Іванові виповнилося десять, мати познайомила його з дядьком Миколою.
— Сину, дядько Микола хоче стати моїм чоловіком. Він буде піклуватися про нас. Поїдемо за новим велосипедом?
Вітчим виявився непоганою людиною. Він любив матір, але батьком Іванові не став. Частина її любові тепер належала Миколі, а Іван почувався зайвим.
Ввечері Іван неохоче дістав телефон, знайшов номер батька й натиснув виклик. Той відповів одразу:
— Іване, давай зустрінемося, треба поговорити. На нашому старому бульварі, біля фонтану, завтра о сьомій вечора. Зможеш?
— Гаразд, зможу, — буркнув Іван.
Мати колись казала, що Микола хоче його усиновити, дати своє прізвище. Адже вони родина. Але Іван відмовився. Для нього було важливим залишитися Ковальчуком Іваном Васильовичем, зберегти цей невидимий зв’язок із батьком. Мати хотіла стерти минуле, забути колишнього чоловіка, але Іван усе чекав. Чого — сам не знав. А потім зрозумів, що чекати нічого.
Наступного вечора він йшов до бульвару, заздалегідь вирішивши: якщо батько попросить грошей, допоможе, але на цьому все. Батько надсилав подарунки, гроші — обов’язок поверне, і точка. У матері є Микола, їй це було байдуже.
— Соромно йому, от і посилає, — казала вона, приймаючи посилки.
Біля фонтану Іван побачив літнього чоловіка. Той підвівся з лавки й пішов назустріч. «Тільки без усяких солодкуватих фраз на кшталт “сину, нарешті ми зустрілися”», — подумав Іван. І сподівався, що батько не п’є.
— Добрий вечір, Іване, — чоловік простягнув руку.
— Добрий, — Іван стиснув її, помітивши,— Вже давно хотів зустрітися, щоб сказати тобі правду, — почав батько, дивлячись синові у вічі.
