Живу я одна вже багато років у затишній однокімнатній квартирі в самому серці Києва. Чоловік мій покинув цей світ ще пять років тому, після чого я отримала у спадок від тітки ще одну квартиру двокімнатну, в більш спокійному, але не надто престижному районі, зате гарно відремонтовану. Здаю цю квартиру молодій подружній парі, ввічливим людям, які щомісяця приходили особисто, сплачували оренду і цікавилися станом житла. Протягом двох років усе відбувалося тихо і спокійно, нарікань у мене не було.
Коли мій син одружився, вони з невісткою захотіли почати життя окремо й самостійно. Зняли житло, почали збирати гроші на перший внесок для іпотеки. Я не перечила, хоча в душі вже давно вирішила, що згодом подарую їм ту саму спадкову квартиру. Нехай самі вирішують, продати чи відремонтувати, облаштувати все під себе.
Через рік після весілля у них народився син мій онук. І з появою малого я остаточно переконалася: оформлю квартиру на сина. Ще тиждень тому я була у цьому рішенні впевнена.
Так уже склалось, що нещодавно мені виповнилося 60 років. Вирішила справді відсвяткувати цей ювілей для себе і для рідних. Замовила зал у ресторані, запросила друзів, рідних, звісно, сина з невісткою теж.
З невісткою ми спілкуємося мирно вона дівчина емоційна й часто дозволяє собі неприємні висловлювання навіть до мене, але я списую це на її молодість. Втім, те, як вона повелася на святі, змінило моє ставлення.
Вони з сином прийшли з малюком, тож одразу попередили, що довго не затримаються гучна атмосфера закладу для дитини була не до вподоби. Я це сприйняла з розумінням.
Коли вже збиралися додому, невістка згадала, що не може знайти свій телефон. Я пішла за нею, щоб допомогти, набрала її номер із власного мобільного.
Гості навколо нас розглядали, де ж той телефон, та враз зал вибухнув гучним, перебещим ричанням, гавкотом і виттям собаки! Всі здивовано обернулись, а невістка, почервоніла, прожогом кинулась до вікна, схопила свій телефон з підвіконня та швидко скинула дзвінок.
Люди, яких я добре знала, розгублено дивилися то на мене, то на неї. Музика забезпечила майже випадковий порятунок мій брат підняв тост, намагаючись залагодити напруження. Але відтоді щось у мені засіло мов дрібка солі на рану.
Всім вечором гості пошепки обговорювали той незвичайний рингтон собаче виття, що невістка встановила спеціально на мій номер. Вже наступного дня я поговорила з сином. Він не бачив у цьому нічого страшного, хоча, певно, чув цей звук не раз.
З того часу я віддалилася від сина й невістки. Думку про подарунок із квартирою вирішила відкласти до кращих часів у стосунках. Мені б хоча б вибачення просте почути. Якщо в їхніх очах я собака, що ж, це їхнє право.
Минають роки, а та історія вперто не йде з памяті, як своєрідне нагадування: чого тільки не побачиш у своєму домі за життя, і як різко все може змінитися після, здавалося б, дрібязкової прикрості.