Щоденник
Я пообідала, помила посуду й прилягла трохи відпочити. Чоловік поїхав до свого друга в село допомогти з парканом. Повернеться лише завтра ввечері, у понеділок на роботу. Я вже рік на пенсії, а Василеві ще два роки працювати.
Несподіваний дзвінок вирвав мене з дрімоти. Я не відразу зрозуміла, що це телефон.
— Так… — осиплим від сну голосом відповіла я, навіть не глянувши на екран.
Хто ще міг подзвонити, окрім дочки та чоловіка? Василь не любив телефонувати, отже, донька. Вона жила з чоловіком у іншому місті й незабаром мала народжувати.
— Оленко? Спала? — почувся в трубці незнайомий жіночий голос.
— Хто це? — насторожено запитала я.
У трубці лунав демонстративно гучний зітхання.
— Не впізнала? Скільки ж ми з тобою не бачились?
— Марічка?.. Як ти дізналася мій номер? — здивувалася я й чомусь зовсім не зраділа.
— Це так важливо? Зустріла твою матір кілька років тому, вона й дала.
Я пригадала, щось таке мама казала.
— Ти в місті? — Я й сама розуміла, що питання дурне. Навіщо дзвонити, якщо не через бажання побачитись? — Чула, що ти до Америки виїхала, — додала я.
У трубці роздався сміх, який одразу перейшов у стогін.
— Що з тобою? Де ти? — схвилювалася я.
— Я в лікарні. Саме тому й дзвоню. Можеш прийти? Хочу щось сказати. І нічого не приноси, не треба.
— У лікарні? Захворіла? — запитала я, остаточно прокинувшись.
— Мені важко говорити. Адресу надішлю повідомленням.
— Але… — почала я, але в трубці залунали короткі гудки.
Незабаром прийшло повідомлення з назвою лікарні. «Боже мій, у Марічки онкологія!» — я розгублено перечитала його.
Годинник показував пів на шосту. Доки я дістануся до лікарні, відвідування вже закінчиться. Я пішла на кухню й дістала з морозилки курку для бульйону. Марічка сказала нічого не брати, але як іти в лікарню з порожніми руками? Домашній бульйон — це не їжа, а ліки. Я поклала курку розморожуватися в раковину й сіла за стіл. Донці двадцять вісім, отже, стільки ж років ми не бачились із Марічкою.
З віком я навчилася зустрічати всі новини, навіть хороші, з обережністю. Після дзвінка Марічки не могла позбутися тривоги. І Василя, як на зло, немає вдома. Може, це й на краще. Завтра зранку зварю бульйон, відвідаю Марічку й дізнаюсь усе. Та ось заспокоїтися не виходило.
Марічку з десяти років виховувала бабуся по батькові. Ласки вона не знала й часто засиджувалася в мене допізна, разом робили уроки. Баба гнала самогон і постачала його місцевим пиякам. Батьки, звісно, теж пили. Дружини алкашів погрожували спалити бабусину підпільну виробницю. Може, хтось дійсно підпалив, а може, як казала міліція, батько заснув із запаленою цигаркою, але батьки Марічки не вибралися з палаючого дому. Бабуся кудись пішла, а Марічка, як завжди, була в мене. Ми залишилися живі.
Після пожежі бабусі з Марічкою дали кімнату в гуртожитку. Варити самогон на спільній кухні забороняли. Бабуся одразу похмурішала, почала рахувати копійки й лаяти онуку за кожен з’їдений шматок. Марічка харчувалася в мене.
Бабуся матір Марічки не любила, звала відьмою, казала, що та зачарувала її сина, через неї, прокляту, він спився. Те, що в хаті стояв даровий самогон, бабуся замовчувала. Мати Марічки була красунею. Рідкий чоловік, незалежно від віку, проходив повз, не озирнувшись. Батько шалено їй заздрив, навіть бив.
Марічка виросла й стала дуже схожою на матір. Така ж висока, струнка, з густою кучеривою рудою кіскою, чорними очима й пухкими губами. Веснянки на обличчі її анітрохи не псували, навпаки, додавали золотистого відтінку.
Закінчивши школу, Марічка втекла з дому з якимось приїжджим хлопцем. «Непутева, вся в матір», — зітхала бабуся.
Моїй матері наша дружба з Марічкою не подобалася, хоча вона й шкодувала бідну дівчину. Коли Марічка втекла з міста, мама навіть із полегшенням зітхнула. Завжди боялась, що та зіб’є мене з шляху. Що нас пов’язувало? Я й сама не знала, хоча з Марічкою було весело.
Я закінчила технікум, почала працювати, познайомилась із Василем і вийшла за нього. Через рік народила доньку. Про Марічку чула лише плітки.
Моя мати працювала, не могла допомогти, а ввечері, коли Василь був вдома, приходити соромилась. Так і вертілася я сама, від втоми буквально падала з ніг.
Єдине, про що я мріяла тоді, — виспатися. Варто було під час годування закрити очі, я миттєво провалювалася у сон. Схоплювалася, перелякавшись, що випустила дитину чи та задихнулася під вагою грудей. Донька, наївшись, мирно спала у мене на руках. Я перекладала її у ліжечко й йшла зціджувати молоко, готувати обід, прати замочені пелюшки, змушуючи себе не заплющувати оВона подивилася на весняне небо, набрала повні груди повітря, і раптом зрозуміла, що жити далі — це єдина правдива відповідь на всі питання.
