Я живу сам у затишній однокімнатній квартирі в центрі Києва. Моя дружина померла пять років тому, й у спадок від тітки мені залишилася ще одна двокімнатна квартира у спальному районі столиці хоч і не в самому центрі, зате розташування зручне. Я здавав те житло акуратним молодим людям, раз на місяць приходив забирати орендну плату й перевірити стан квартири. За два роки не виникло жодних проблем.
Коли мій син, Богдан, одружився, він разом з невісткою Уляною вирішили жити самостійно: знімали квартиру й відкладали гроші на перший внесок для іпотеки. Я не заперечував, хоча в майбутньому планував подарувати їм ту спадкову квартиру хай роблять з нею, що заманеться: ремонтують, продають, обживають на свій смак.
Через рік після весілля у них народився хлопчик, мій онук Артемко. Його поява зміцнила мою впевненість, що треба оформити дарчу на квартиру для сина. Але рівно тиждень тому я раптом передумав.
Вся історія сталася після моїх 60-х уродин. Я вирішив гарно відзначити цю дату для себе, орендував залу в ресторані, покликав рідних, друзів, колег і, звісно, свого сина з невісткою.
З Уляною ми спілкувалися пристойно, вона запальна, інколи дозволяє собі не дуже приємні випади і у мою адресу, але я це списував на її молодість, не тримав зла. Та спосіб, у який вона повелася того вечора, остаточно змінив мою думку про неї.
Молоді прийшли в ресторан разом із дитиною. Я й сам розумію, що гамірна атмосфера не найкраща для малюка, й Уляна одразу попередила, що надовго не залишаться. Погодився без образ.
Коли вже збирались йти, Уляна не могла знайти свій телефон. Я допомагав шукати, для зручності набрав її номер із мобільного.
Гості помітили, що ми затримались, всі притихли. І тут раптом із-під вікна пролунав лютий гавкіт, гарчання і виття собаки! Люди повернулись туди, Уляна почервоніла вся, підбігла, схопила телефон і швидко скинула дзвінок.
Всі знайомі поглядали то на неї, то на мене. Брат швидко перевів увагу, музика знову заграла, був новий тост, та осад залишився.
Весь вечір гості шушукалися, обговорюючи особливий рінгтон, який Уляна поставила на мій номер. Наступного дня я запитав сина, чи не хотів би він це пояснити: Ти ж не раз чув це собаче виття, коли я дзвонив! Богдан відмахнувся: Нічого страшного.
Відтоді я з ними майже не спілкуюся, й питання з подарунком у вигляді квартири поклав у далекий ящик, до кращих часів у наших відносинах. Можливо, почую бодай вибачення. Якщо вони вважають мене псом це їхнє правоМинав час. Я більше не чекав дзвінків ні від сина, ні від Уляни. Спершу було гірко не через квартиру, а через цю незбагненну легкість, із якою вони знехтували стосунками. Артемко ріс, судячи зі світлин у месенджері, допитливим і радісним. Я переконував себе, що не маю права нав’язуватись.
Якось восени, коли каштани сипали килими жовтого листя, почув знайоме дзеленчання у двері. На порозі стояв Богдан з онуком на руках.
Тату, тихо сказав він, ходімо, Артем хоче показати тобі свою нову іграшку.
Позаду, на сходах, незграбно тримала пакет Уляна. Вона вагалася, але нарешті наблизилася і зняла шарф, ніяково усміхнувшись.
Павле Миколайовичу… перепрошую за той вечір у ресторані. І за рінгтон. Це було нерозумно. Я була зла. Зараз це здається смішним, але тоді… Я не мала права так жартувати.
Я мовчав, та раптом Артемко простяг до мене маленьку руку із дерев’яним песиком:
Дідусю, це мій охоронець! Він гавкає, як твій телефон!
Ми всі розсміялися. Напруга розчинилася між веселим дитячим сміхом і каштановим вітром із відчиненої балконної двері. Образа вже не мала сили. Я зрозумів: справжній спадок не квартири й не гроші, а оці ніжні, складні вузли сімейної турботи, що, зрештою, завжди знаходять свою мелодію, хоч іноді й через собаче виття.
