Що сказали в поліції? тихо запитала Христя, коли мама поклала телефон на стіл.
Нічого втішного, Ганна Степанівна взяла склянку з водою, зробила ковток. Сказали, що ще рано хвилюватись. Мовляв, доба має пройти. А я ж відчуваю Відчуваю, що щось сталося!
*****
Мамцю, привіт! А тато ще вдома? Христя влетіла у квартиру з тортом у руках.
Привіт, рідна. Він вже поїхав. Я ж тобі казала, що в нього сьогодні останній робочий день і ювілей, і на пенсію цілий колектив проводжає. Ну ти ж сама розумієш ну як він міг пропустити таку подію.
«Ех, шкода…» трохи засмутилася Христя.
Але пообіцяв, що до обіду повернеться.
Добре. І мій Остап якраз десь на цей час має підїхати. Вся сімя в зборі буде! А поки що допоможу накрити стіл, добре?
Звісно. Поможеш боюся, що сама не впораюся. Ти перше сідай, чайок попємо. Ще й твої улюблені еклери маю. Бажаєш?
Із задоволенням.
Мати й дочка сиділи на кухні, пили чай, їли еклери й трішки теревенили: то про погоду, то про дачу, то про тата, якому сьогодні якраз пятдесят.
Начебто все чудово, а щось Христю муляє Ганна одразу й помітила. Начебто її щось хвилює чи має новину, але не вирішується сказати.
Мати не витримала:
Донечко, у тебе все гаразд?
Що, аж так помітно? Христя посміхнулася.
Та помітно. Точно нічого від мене не ховаєш?
Та ні, маю що сказати. Але ти не лякайся, мам, у мене лише хороші новини!
Ну тоді кажи вже!
Ми з Остапом думали й вирішили віддамо вам дачу, яку минулого року купили.
Як це віддасте?
По-чесному, від серця. Остап саме відремонтував там будиночок, тепер можна на весь сезон перебиратись. Жити саме задоволення.
А як же ви?
А ми у вас в гостях будемо. Так по правді, зараз ми й так не зможемо доглядати за дачею, як хотіли
Христя замовкла й загадково усміхнулася.
А чому?
Бо ви з татом через вісім місяців станете бабусею і дідусем.
Справді?!
Справді!
Боже! Як же я щаслива, Хрисю! А тато, як дізнається… Ой!
Мама обняла Христю, цілувала в обидві щоки.
Хотіла, щоб ви разом почули цю новину. Але тато так рано поїхав…
Нічого, скоро приїде, сама все розкажеш. А поки, доню… Ганна Степанівна глянула на годинник. Ходімо готувати.
Давай!
На кухні задвеніли каструлі, зацокотіли ножі на дощечках. Кажуть, дві господині на кухні то трагедія, а в нас усе навпаки: радість і натхнення. Страви одна від одної кращі: і курочка румяна, і рибні котлетки, і варена картопля, і три різних салати.
Ганна Степанівна присіла, глянула на годинник:
Диви, навіть раніше впорались!
Ну ми ж в чотири руки! засміялася Христя. Може, татові вже подзвонити?
Зараз, зараз киває мама.
А я тоді Остапові наберу, спитаю, де він уже.
Христя пішла в коридор.
А Ганна Степанівна взяла телефон і набрала чоловіка. Довго лунав гудок Потім ще раз набрала все те саме. Михаїл не відповідає. Знову на годинник. У голові одна думка: «Чому не відповідає?»
Раптом згадала він же мав подзвонити, як приїде на роботу, але не подзвонив… Мороз пішов по спині.
Мам, Остап казав за годинку буде! радісно зайшла Христя. А що там тато?
Не відповідає…
Та нічого дивного. Може, святкують? День дзвінків, мабуть. Але тато ж пообіцяв до обіду
Лена (ой, Христю), він завжди дотримується слова. Ніколи такого не було. Чому не дзвонить?
Може, начальнику його подзвонити?
Точно Зараз.
Ганна вже почала переживати. Її Михайло завжди відповідав, навіть коли дуже зайнятий.
«Ну сьогодні ж особливий день, хіба він не розуміє, як я хвилююсь», подумала Ганна.
Пролунав чоловічий голос:
Добрий день, Олег Петрович! Це Ганна, дружина Михайла. Хотіла дізнатись, коли мого чоловіка додому відпустите, а то вся родина вже чекає…
Добрий день, Ганно! почувся у трубці голос керівника. Якщо чесно, ми самі його чекаємо. Дзвонили не раз він не відповідав.
Тобто як це так? Він ще не приїжджав?
Ні, не зявлявся. Але чекаємо, бо як же традиція проводжати людину на пенсію. Як тільки буде звязок скажіть йому, нехай приїжджає.
Звісно І ви, будь ласка, напишіть, якщо раптом зявиться.
Ганна, трясучись, поклала слухавку й подивилась на дочку:
Хрисю, тата не було на роботі! Де ж він?
Мамцю, спокійно. Давай разом дзвонити.
*****
Михайло вийшов з підїзду, тепло привітався з бабусями на лавці й рушив до тролейбусної зупинки.
Двадцять пять років поспіль цей маршрут був для нього звичкою. Тільки сьогодні він іде не працювати а забрати трудову, попрощатися з колегами.
Все наче й буденно, але нерви шаленіли. Вночі крутився, не спав ковтав корвалол. Але дружині нічого не сказав, щоб не псувати свято.
«Як зазвичай, відпустить…», Михайло заспокоював себе, тримаючись за серце.
На зупинці, дивлячись на повний тролейбус, вирішив: побіжу пішки. Погода гарна, часу доволі, свіже повітря, може полегшає. Дружині дзвонити не став подзвоню вже з роботи, як і обіцяв.
Та не дійшов
Сквер, яким проходив шлях, майже безлюдний. Зненацька стало зовсім зле.
Михайло сів на лавку, розстібнув сорочку, ослабив краватку, намагався вдихнути повітря. Скільки просидів не памятає. Легше не ставало зовсім, навпаки.
В дію вступила чоловіча впертість: не дзвонитиму Анні. Але коли зрозумів, що випадок серйозний, потягнувся за телефоном: «Спочатку дружині, потім швидку».
Не вийшло руки трусяться, телефон падає під лаву. Хотів встати не може. Болить груди, темніє перед очима Ліг. «Ось тобі й ювілей, ось тобі й пенсія», подумав із розпачем. Найгірше навіть не зміг сказати рідним «прощавай».
*****
Ганна Степанівна випила сердечних крапель, знову набирала номер без результатів. Христя теж разів десять дзвонила марно.
Прийшов Остап. Втрьох сиділи за накритим святковим столом, мовчки чекали.
Чого ми чекаємо? одумалась Ганна. Мусимо дзвонити в поліцію. Можливо, вони щось допоможуть.
Усі підтримали. Михайло ж раніше працював у ДСНС ситуацію оцінити вміли. Якщо він не відповідає значить, серйозно.
Що сказали в поліції? знов тихо спитала Христя.
Нічого доброго Порадили зачекати хоча б добу. А я відчуваю щось трапилось!
Тоді треба самим шукати! впевнено заявила Христя.
Так, доню, треба. Він же мав їхати тролейбусом. Йдемо до зупинки, розпитаємо людей, може, щось бачили. Із водіями поговоримо, а раптом пощастить.
Мамо, ми з Остапом цим займемось, а ти вдома чекай раптом тато прийде. І обдзвони лікарні на всяк випадок.
Домовились
Христя й Остап хутко одяглися та пішли шукати Михайла.
Ганна ж залишилася телефонувати по лікарнях.
«Хоч би лише нічого поганого з ним не трапилось», ледь чутно молилася. Шепотіла й хрестилась.
*****
Михайло ще не втратив свідомості, але вже не міг говорити лише спробував щось пробурмотіти, простягаючи руку до двох жінок, які проходили поруч.
Вони лише глянули з осудом:
Та черговий пяничка! зневажливо кинула одна.
Ага! Вже зранку напився, тепер розлігся тут…
Слухаючи їх, по щоках Михайла покотилися сльози безсилля й злість: не може допомогти ні собі, ні когось покликати на допомогу Скількох людей рятував, і навіть тварин а тут сам безпомічний.
«Чому саме сьогодні?..»
Коли відгомонів цокіт каблуків, стало ще моторошніше. І раптом…
Михайло почув гучний гавкіт зовсім поруч. Хтось поклав на нього лапи і почав облизувати щоку.
«Пес! Якщо він тут, то й господарі недалеко», подумав радісно. Зумів розплющити очі поруч собака, трохи вже старший, та знайомий.
Ярко спливла в памяті картина: дім у вогні, люди на вулиці, лай собаки у вікні.
Там ще собака?! спитав він тоді у чоловіка на швидкій.
Так! Ми не встигли навіть не подумали про нього.
Не задумуючись, Михайло кинувся у палаючий дім. Виніс чотирилапого, повернув його господарю… Пес поглядав на Михайла з такою подякою
Тепер же, коли врятований рік тому чотириногий бігав поруч, усе стало, як замкнуте коло.
Якщо можеш прошепотів Михайло. Поклич людей
І знепритомнів.
Пес почув і зрозумів: побіг шукати допомогу. До студента біля МАФа, до жінки з дитям, до чоловіка біля газетного кіоску Та всі лише відмахувались. Не зрозуміли, чого він добивається.
*****
На зупинці Христя й Остап нічого не дізнались ніхто не впізнав Михайла. Христя взяла світлину батька, та це не допомогло.
Далі в магазини, двори Наче крізь землю провалився. Звязку не було.
Пробігаючи повз сквер, Христя почула гавкіт. Озирнулася собака лаяв на людей, але ті лише гнали його чи остерігалися.
Христю, чого ти? запитав Остап.
Просто щось підказує Ця собака ніби кличе.
Пес глянув їй у вічі так, що Христя зрозуміла він просить допомоги.
Куди ти? здивувався Остап.
Але Христя вже йшла до собаки. Він повів її у сквер. Дівчина й Остап побігли слідом.
На лаві без свідомості лежав Михайло. Але ще живий!
Тату! крикнула Христя, піднімаючи його голову. Остапе, дзвони швидку!
*****
Швидка приїхала блискавично, Михайла привезли до найближчої лікарні, одразу до кардіологів.
Христя із собакою й Остапом кинулися додому за документами, в дорозі повідомила матері, пообіцяла телефонувати одразу, як стане щось відомо.
Вашому тату пощастило, сказав лікар, ще півгодини і шансів би не було.
Він житиме? тихо питала Христя.
Так. Буде жити.
На вулиці Христя підійшла до Остапа й собаки, обняла чотириногого.
Дякую тобі Дякую за тата.
У пса є нашийник! Значить домашній, зауважив Остап.
Звісно. Але поки власники не знайдуться, він буде з нами. Він життя мому татові врятував!
Звісно, рідна.
*****
Ганна Степанівна, Остап і Барко (так було вигравірувано на медальйоні на ошийнику) вже стояли біля лікарні й виглядали з головного входу.
І ось, нарешті, вийшли Христя й тато.
Барко завило хвостом і кинувся вітати Михайла. Стрибав, гавкав, очі світилися щастям.
Ось, тату, це він тебе врятував. Подарував життя на день народження!
Дякую, друже, усміхнувся Михайло, обережно погладив собаку. А де ж його господарі? Я певен, що вони були.
Ми оголошення всюди розміщували, але ніхто не озвався…
Ганна підійшла до Михайла, на очах сльози:
Дякую, Мишку, що живий
Вибач, Тоню, що не сказав не хотів тебе турбувати.
Прощаю. Поїхали додому святкувати твій новий день народження?
Поїхали.
*****
Щодо Барка, Михайло сам намагався знайти господарів їздив до того будинку, який згорів, розпитував сусідів. Але виявилось, що старі господарі давно поїхали з міста, а собаку залишили.
Тож Барко залишився з бабусею, дідусем, мамою, татом, а згодом і з маленькими онучками. Михайло весь час був поряд із собаці і вдячний був, і щасливий.
Разом Барко й Михайло ходили на дачу, допомагали зустрічати Христю з онуками. І з кожним днем життя ставало світлішим, теплішим усе завдяки дружбі й великому собачому серцю.
Михайло до останніх днів дякував Баркові за подароване життя.
