Тарас сидів за кухонним столом, бездумно вдивляючись у стіну перед собою. Нічого цікавого там не було, як і відповідей на його запитання. Він зітхнув і з огидою поглянув на недопіту чашку чаю, розведену до останньої можливості. Заварки більше не було, як і грошей, щоб купити нову. Тарас підвівся, виплескав чай у раковину, сполоснув чашку, налив з чайника охолодженого окропу та випив.
Як він опинився тут? Адже було все: робота, квартира, дружина, донька… І нічого не лишилося.
***
Тарасу було п’ятнадцять, коли мати привела в дім чоловіка. Вона щільно притиснулася до нього, тримаючи під руку.
— Це дядько Микола. Він житиме з нами. Ми розписалися, — сором’язливо сказала вона, покручуючи іншою рукою комір шовкової сукні.
Дядько Микола виглядав набагато старшим за матір, був нижчим за неї зростом і дуже худим. Він спокійно оглядав насупленого підлітка.
Тарас був не дитина — здогадувався, що у матері хтось є. Вона часто вечорами кудись йшла, брехала, що до подруги. Поверталася з блукаючим щасливим поглядом, легенько винуватою посмішкою та стертою помадою на губах. Тарасу навіть подобалося бути самому.
Усі казали, що мати у нього гарна й молода. Було приємно це чути, хоча сам Тарас так не вважав. Мати є мати — не гірша за інших. Але ж молода? Усі люди старші за тридцять йому здавалися старими.
Батька він не знав. Мати не любила про нього говорити. І ось тепер вона привела в дім дядька Миколу. Невже їм удвох було погано? Тарас розвернувся і пішов у свою кімнату.
— Тарасе! — окликнула його мати, голос її тріпотів.
Він грюкнув дверима.
— Сину, він добрий, надійний, з ним нам буде легше жити. Ти не ревнуй, для мене ти залишишся найважливішим у житті, — промовила мати, зайшовши пізніше до нього. — Зараз підсмажу картоплі, і будемо вечеряти. Постарайся поводитися з ним пристойно.
Мати метушилася навколо дядька Миколи, щоки її палали, погляд блукав. Тарас відчайдушно ревнував. Відчуваючи провину, мати давала більше грошей на кишенькові витрати. Відкуповувалася.
— Ти на матір не сердься. Вона у тебе хороша. Ти вже великий. Пройде кілька років, у тебе буде своя родина — думаєш, їй буде легко самій? Ото ж бо. Я її не скривджу, — намагався поговорити з Тарасом дядько Микола.
Тарас похмуро мовчав, хоча розумів, що той має рацію. Треба віддати дядькові Миколі належне — він ніколи не допитувався про шкільні справи чи мрії Тараса.
Закінчивши школу, Тарас оголосив матері, що нікуди вступати не буде, піде в армію, відчуваючи себе зайвим тепер.
— І правильно. Армія — хороша школа життя. Поважаю. А вчитися зможеш потім, на заочному. Освіта потрібна. Послужиш, там і визначишся з професією, — твердо сказав дядько Микола, перебивши матір, яка почала було голосити.
Через рік Тарас повернувся додому. Мати без кінця обнімала його, накрила святковий стіл, як належить. Тарас уперше дозволив дядькові Миколі теж обійняти себе. Він випив з ним нарівні, від непривички швидко сп’янів.
— Що робити думаєш? — спитав дядько Микола. — До інституту пізно, заняття вже почалися. Що вмієш?
— Дай йому відпочити, — заступилася мати, погладивши сина по плечу.
Тарас розповів, що в армії отримав права, може керувати майже будь-яким транспортом, ремонтувати теж уміє.
— Ось і добре. У мого друга автосервіс, поговорю з ним, щоб узяв тебе. Зарплата пристойна, але працювати треба буде, — сказав дядько Микола.
— Піду, — відповів Тарас.
Через місяць він отримав першу зарплату і оголосив, що хоче зняти квартиру та жити окремо.
— Не відпущу! — зірвалася мати. — А хто тобі готуватиме? Компанії заводитимеш, жінок…
— Не кричи, Насте. Сама молодою не була? — зупинив її дядько Микола. — Він має рацію. Не до нас же дівчат приводити. Тільки знімати не треба. — Він вийшов у передпокій. Коли повернувся, подав Тарасові ключі. — Живи в моїй квартирі. Маленька, правда, і на околиці міста. Тобі одному вистачить. Після розлучення з дружиною дісталася. Там, правда, жильці, але я подзвоню — виїдуть.
— З жінками будь обережнішим, не поспішай, вибирай з розумом. Квартиру, якщо що, після розлучення не розміняєш. І на пляшку не нахиляйся, — наставляв дядько Микола.
Вислухавши напуття, Тарас почав самостійне життя. Мати перший час приїздила, привозила суп та котлети, поки Тарас був на роботі. Як же хлопець без гарячого? А потім у Тараса з’явилася дівчина, і мати перестала їздити. З Олесею вони прожили разом майже два роки. Тарас вже навчався у політехніці на заочному відділенні машинобудівного факультету.
Він не пам’ятав, чому вони посварилися. Але розійшлися легко.…А потім, коли після довгих років щастя, важкої праці й маленьких радостей, їх донька вперше обняла Тараса й назвала його татом, він зрозумів — життя не просто продовжується, воно дарує шанси, які треба вміти брати.
