Дві ночі й один день
Оксана то й діло поглядала на годинник. Час повз із швидкістю равлика, повільно й в’язко. До кінця робочого дня ще ціла година.
— Чого на годинник усе дивишся? Спішиш? — запитала головна бухгалтерка Маріанна Володимирівна.
— Ні, але…
— Чоловік? У твоєму віці лише через чоловіка жінка може квапити час. А в моєму — мріє зупинити його біг. — Маріанна Володимирівна зітхнула. — Гаразд, іди. Користі від тебе все одно нема.
— Дякую! — Оксана почала квапливо закривати програму на моніторі.
— Кохаєш? — із сумним допитом запитала Маріанна Володимирівна.
— Кохаю. — Оксана прямо подивилася на начальницю.
Її стіл стояв наискосик, і Маріанна Володимирівна бачила її чудово. Розміри кабінету не дозволяли розставити меблі інакше. Оксана відчувала себе як на іспиті під пильним поглядом керівниці.
— А чого ж тоді заміж не виходиш? Не кличе? — Маріанна Володимирівна зняла окуляри й потерла перенісся. — Зрозуміло. Одружений. І діти є? Класика жанру. Спочатку приховав правду, а коли розповів, ти вже закохалася й не змогла покинути. Обіцяв розлучитися, коли діти підростуть. Так?
— Звідки ви знаєте? — здивувалася Оксана.
— Я теж була молодою. Думаєш, лише ти потрапила на цю гачок? Дівчинко, якщо чоловік не пішов із сім’ї одразу — то не піде ніколи. Прийми як факт. Піди сама.
— Але… я кохаю.
— Коли ти йому набриднеш або, не дай Боже, дружина дізнається, буде набагато гірше і боляче. Хоча б гідність збережеш. Повір мені. І карму псувати не варто. — Маріанна Володимирівна наділа окуляри, одразу ставши серйозною і строгою.
— Подумай. У понеділок не спізнюйся на роботу, — сказала вона, не підводячи голови від паперів.
— Кохає вона… — зітхнула Маріанна Володимирівна й похитала головою, коли за Оксаною зачинилася двері кабінету.
А Оксана бігом зійшла сходами на перший поверх, попрощалася з охоронцем і вибігла на вулицю, залиту травневим сонцем. Вона одразу побачила машину Богдана й пішла до неї.
— Ну нарешті, думав, ніколи не вийдеш. Сиджу тут у всіх на очах, як явір на Площі, — буркнув Богдан, коли Оксана сіла поруч.
Він одразу повернув ключ запалювання, від’їхав від офісу й влинув у потік машин.
— Куди ми їдемо? Нічого не зрозуміла з твого дзвінка, — запитала Оксана.
— Сюрприз. — Богдан кинув на неї багатообіцяючий погляд.
Одного цього погляду вистачило, щоб серце Оксани затремтіло, а в животі розлилося солодке тепло.
Машина виїхала з міста й помчала трасою. Потім звернула на вузьку просіку, що вилася поміж густих дерев.
Оксана дивилася на дорогу й мріяла нікуди не приїжджати, їхати довго-довго, на край світу, лише удвох. Незабаром попереду показалися будиночки дачного селища.
— Ми приїхали, — весело сказав Богдан.
— У тебе що, є дача?
— У мене нема. Це дача мого друга. Його дружина на останньому терміні, тож вони сюди не поїдуть. Тож на всі вихідні вона в нашому повному розпорядженні.
— А твоя дружина? Так просто відпустила тебе на вихідні? — Оксана недовірливо подивилася на нього.
Він зупинив авто біля високого дерев’яного паркану.
— У нас із тобою попереду дві ночі й цілий день. — Богдан нахилився до Оксани, щоб поцілувати.
«Лише дві ночі й день, — безрадісно подумала вона. — А далі все буде, як раніше…»
Богдан відірвався від її губ, вийшов із машини, почав виймати з багажника пакети. Оксана теж вийшла, вдихнула повними легенями чисте повітря. Пахло травою, листям і чимсь звично рідним, наче в бабиному селі…
«Дві ночі й один день! Так багато?! Удвох!» — радісно подумала Оксана, не вірячи щастю.
— Подобається? — Богдан уже стояв поруч і посміхався, милуючись ефектом від сюрпризу. — Тоді візьми це, і ходімо в будинок. — Він подав їй пакет і пішов до хвіртки зі спортивною сумкою на плечі.
— Ти вже був тут? — запитала Оксана, чекаючи, коли він відкриє хвіртку.
— Звісно. Ми ж друзі.
— Ти з дружиною приїжджав сюди чи…
— Оксано, не починай. Не псуй свято. — Богдан відкрив замок і пропустив її вперед.
Вони увійшли до невеличкого будиночка.
— Розташовуйся. Я занесу продукти на кухню й увімкну холодильник. Звиняй, але санвузол надворі.
У будинку стояла глуха тиша, наче густа, від чого голос Богдана лунав приглушено. «Навіщо думати про те, що не зміниш? Треба насолоджуватися моментом, поки він є», — думала Оксана, оглядаючи обстановку. У вазі на тумбочці лежали засушені квіти. На вікнах висіли прості вишивані занавіски. Стіл накритий клейонкою в зелену клітинку. Маленька піч ділила простір на кімнату та кухню. Над ліжком висів плюшевий килим…
Оксана глибоко зітхнула, витерла сльози і підвела очі до монітора, де вже мерехтіли цифри нового звіту, а десь у серці почав проростати маленький паросток надії.
