«Не для тебя ці двері»: історія про кохання, зраду та спадщину
Марія вже збиралася лягати спати, коли раптом почула стукіт у двері. Неохоче накинувши халат, вона підійшла та привідчинила. На порозі стояв він — її колишній чоловік Дмитро.
— Ти? — здивовано видихнула вона, прижмурившись. — Чого тобі?
— Мені треба поговорити. Можна зайти? — зі штучною посмішкою промовив він. — Адже я тут не чужий.
Марія нехотя відступила. Дмитро увійшов, пройшов у вітальню, сів на диван і оглянувся.
— Бачу, нічого не змінилося, — буркнув він. — Ні ремонту, ні затишку. Наче час зупинився.
— Мені і так добре. Ти що, з перевіркою прийшов? Чи можеш спонсорувати шпалери та розчин?
Вона вже давно не боялася бути з ним прямою. Колись — так, терпіла, мовчала, змивала образу. Але тепер — навіщо? Вони давно чужі, якщо не вороги. Та й донька їхня, Софійка, вже доросла — живе своїм життям і з батьками майже не спілкується.
— Пахне смачно, — несподівано змінив тему Дмитро. — Вечерю готуєш? Частуватимеш?
Марія усміхнулася. Вона знала, що пару місяців тому він розійшовся з новою дружиною — тією самою Оленою, заради якої півтора роки тому покинув родину.
…Той вечір досі стояв у неї перед очима. Дмитро прийшов із роботи, мовчки почав збирати речі.
— Усе, йду, — кинув він. — Я давно сплю з іншою. Ти знала, просто вдавала, що не помічаєш. Мені набридло.
Марія тоді завмерла, не вірячи у власні вуха. Але вона знала. Олена, двадцятирічна практикантка з офісу, де працював Дмитро, швидко запалила йому голову. Її найкраща подруга, яка теж працювала там, розповіла все. Та Марія, стиснувши гордість у кулак, вирішила не руйнувати сім’ю через примху. Думала — одумається. Не одумався.
Дмитро пішов, зняв квартиру і подав на розлучення. Як «порядний» чоловік, відмовився від своєї частки у спільній квартирі.
— Живи з Софійкою. Мені нічого не треба, — сказав він тоді.
Марія плакала ночами. Намагалася його повернути. Але він був холодний і самовдоволений.
— Я закоханий по-справжньому, — відповідав він. — Це щось реальне. А у нас — пустота.
У ті важкі часи її підтримала лише свекруха, Надія Степанівна. Вона вже тоді хворіла, і Марія допомагала їй, як могла: до лікарів, по домі, в аптеку. Дмитро з’являвся рідко — у нього була «нова сім’я».
Надія Степанівна повністю стала на бік Марії. Сином розчарувалася, бачити його не хотіла. А потім її не стало. Марія була поруч до останнього подиху, організовувала похорони. Дмитро з’явився лише на прощанні.
Через кілька тижнів після похорону він дізнався про заповіт. Мати залишила квартиру… не йому, а Марії.
— Ти втерлася до неї в довіру! Улещувала, грала святеньку! Лицемірка! — кричав тоді Дмитро.
Марія мовчала. Це рішення було свекрухи. Вона нічого не просила. Просто була поруч. А тепер — результат.
— Навіщо ти прийшов? — повернулася вона до реальності, спостерігаючи, як Дмитро занурюється у спогади, сидячи у її вітальні.
— Поговорити, — весело відповів він. — Про нерухомість.
Усе зрозуміло, подумала Марія. Ніяких вибачень, розмов про доньку. Лише квадратні метри та власний комфорт. Його завжди цікавило лише одне — власна вигода.
— Я ж казала: можеш жити в квартирі Надії Степанівни, доки схочеш. Я не збираюся її продавати.
— Не влаштує! — зморщився він. — Я не хочу жити на птиче дозволі. Мені треба своє.
— Тож купи. Ніхто тобі не заважає, — спокійно відповіла Марія.
— Куплю, — усміхнувся він. — Але спочатку продамо цю квартиру! І поділимо навпіл.
Марія повільно підняла погляд:
— Не вийде, Дмитре. Ця квартира — моя. За дарчою. Вже два роки.
Дмитро схопився з місця.
— Що?! Дарча?! Ти всюди встигла! Ти… ти…
— Я — просто жінка, яка втомилася бути запасним аеродромом, — перебила його Марія. — Ти пішов — і йди. А тепер прошу: більше не приходи. І не намагайся тиснути чи шантажувати. Я вільна. І буду щасливою. Без тебе.
Дмитро завмер у коридорі, обернувся, криво посміхнувся:
— А все ж ти кохала мене колись… Які ж пісні мені співала…
Марія тихо зачинила за ним двері і прошепотіла:
— Тоді я не знала, що таке справжнє кохання. Але тепер обов’язково дізнаюся. Усе попереду.
І вперше за довгий час їй стало по-справжньому легко.
*Нехай двері, які закриваються, лишать позаду те, що варте забуття — а нові обіцяють щось краще.*
