Двері зради
Після тримісячного заробітку в Польщі Олег Шевченко, виснажений, але з почуттям виконаного обов’язку, повертався додому у рідний Чернігів. День був похмурий, але в серці Олега сяяло сонце: у кишені він тримав зарплату, мріючи, як зрадіє дружина — гарна й запальна Марічка. Вони недавно купили двокімнатну квартиру у панельній хрущовці на околиці міста. Власними руками він вирівняв стіни, натягнув стелю, поклав плитку та підключив техніку. Залишилося лише одне — обставити житло так, як хотіла вона:
— Олежечок, я не терплю напівмір! Хочу, щоб у нас було не гірше, ніж у Насті і Юрка! Усе — на вищому рівні!
Він лише кивав, погоджувався, їхав на заробітки та працював до виснаження, аби Марічка пишалася ним. Нудьгував у холодному контейнері на будмайданчику — ні тепла, ні рідного обличчя, ні запаху кави зранку. Лише голос у телефоні — частіше сварливий і вимогливий.
На вокзалі він затримався біля кіоску з квітами. Оббирав троянди, шукаючи найсвіжіші. Купив величезний червоний букет і сів у таксі. За п’ятнадцять хвилин вже стояв перед під’їздом, серце билося навідліт. Піднявся на третій поверх без валізи — радість у грудях була така велика. Хотів відкрити ключем, але передумав. Посміхнувся, подзвонив у двері.
Тиша. Він уже простягнув руку до ключа, коли двері розчинилися. На порозі — незнайомець у його халаті. Високий, кремезний, з оголеним торсом і зухвалим поглядом.
— Ти взагалі хто? Завітав не туди, дядьку? — гаркнув той.
Світ захитався. Олег застиг на місці. Рука з букетом опустилася.
— Мабуть, не тільки двері помилився…
Двері із грюком зачинилися. Він стояв, як приголомшений. Серце билося у скронях, руки тремтіли. Перед очима — шпалери, які він клеїв уночі, плитка, яку витирав до блиску, кухня, за яку взяв кредит… і ось — чужий чоловік у його домі.
Квіти полетіли у найближчий смітник. Олег викликав таксі й поїхав до кращого друга — до Сашка. По дорозі зайшов у «АТБ», купив горілку, оселедець, огірки. Сашко аж підскочив від радості — давно не бачилися.
— Оце сюрприз! Ну давай — за зустріч!
Після другої чарки Олег не витримав і розповів усе. Сашко, запальний наполовину гуцул, схопився з місця:
— Що?! У твоїй хаті?! Та я б йому… я б йому!.. — вдарив кулаком по столу.
Олег схопив його за плече:
— Сашу, не гарячись. Але… мститимемося?
— Мститимемося. Обов’язково!
Під градусом двоє чоловіків викликали таксі й рушили до квартири Олега. Плани помсти були туманні. У головах шуміло.
Піднялися. У спальні світилося. Олег ревнув:
— Зараз я вам покажу…
Сашко почав бити у двері:
— Вилазь, падлюко! Ти кому дружину відбив? Виходи — поговоримо, як чоловік!
Двері розчинилися — і тут же з проєму вилетів кулак. Сашко відскочив, схопившись за ніс.
— Оце зустріч… — пробурчав він, витираючи кров.
Олег запалав. Одним ударом зніс двері з петель. Вона з грюком впала у передпокій. Чоловіки вдерлися до квартири, як буря. Бігали по кімнатах, кричали.
— Де той негідник?!
Марічка верещала на кухні, тремтячими руками набираючи чийсь номер. Сашко вискочив у коридор:
— З балкона стрибнув?
Та раптом — стогін. Під збитими дверима корчився той самий коханець, придавлений конструкцією та власною зухвалістю. Вид у нього був жалюгідний — халат зісковзнув, обличчя перекошене від страху, рот у крові.
— Ось тобі й помста! — усміхнувся Сашко, торкаючись непошкодженого боку.
А тут, немов на зло, зі сходів донісся пронизливий крик:
— Рятуйте! Люди добрі! Вбивають! — кричала теща Олега.
Тверезість миттєво повернулася. Друзі вискочили, не чекаючи поліції. Вранці Олег подав на розлучення. Він більше не хотів жити у домі, де його принизили. Де в халаті господаря розгулював чужак.
За тиждень він знову збирався на заробітки. Сашко проводжав його з синяком під оком і бинтами на пальцях.
— Зате як ефектно вийшло! — реготав він. — Якщо одружишся — тільки не з Марічкою! Але мене обов’язково поклич. Вже я тобі допоможу, якщо що…
Історія закінчилася, але урок залишився: іноді вогонь помсти лише обпікає того, хто його розпалює. Краще зберігати гідність — вона ніколи не зрадить.
