Двері більше не відчиню
– Мамо, відчини двері! Мамо, ну будь ласка! – кулаки сина били об металеву поверхню так сильно, наче от-от виб’ють їх із петель. – Я знаю, що ти вдома! Машини у дворі нема, значить, нікуди не пішла!
Ганна Яківна сиділа у кріслі, повернувшись спиною до дверей, і міцно стискала в руках чашку з остиглим чаєм. Руки тремтіли так, що фарфор дзижчав об блюдце.
– Мамо, що коїться? – голос Тараса ставав все більш розпачливим. – Сусіди кажуть, ти вже тиждень нікого не впускаєш! Навіть Оксану не впустила!
При згадці про невістку Ганна Яківна мимоволі скривилася. Оксана. Його кохана Оксанка, заради якої він готовий на все. Навіть на те, що сталося минулого четверга.
– Мамо, я викличу слюсаря! – погрожував Тарас. – Відкриємо замок!
– Не смій! – зрештою скрикнула Ганна Яківна, не обертаючись. – Не смій до мене чіпатися!
– Мамо, але чому? Що трапилося? Поговори зі мною!
Ганна Яківна заплющила очі, намагаючись зібрати думки. Як пояснити синові те, що сталося? Як розповісти про те, що випадково почула у коридорі поліклініки?
– Мамо, будь ласка, – голос Тараса став тихішим, благальним. – Я за тебе хвилююся. Оксана теж хвилюється.
Оксана хвилюється. Авжеж, хвилюється. Напевно, боїться, що плани розсиплються.
– Іди, Тарасе. Іди й більше не повертайся.
– Мамо, ти захворіла? Температура? Давай я лікаря викличу.
– Не треба мені лікаря. Треба мені, щоб ти залишив мене в спокої.
Ганна Яківна підвелася з крісла й підійшла до вікна. У дворі стояв Тарас, щось говорив у телефон. Напевно, дзвонив своїй Оксані, розповідав, що мати знову вигадує.
Син підняв голову й побачив її у вікні. Помахав рукою, дав знак, що йде нагору. Ганна Яківна відійшла від вікна й знову сіла.
За хвилину знову залунали удари у двері.
– Мамо, це я з Оксаною. Відчини, будь ласка.
Ганна Яківна стиснула зуби. Отже, привів її. Свою дружину, яка так старанно обмірковувала майбутнє.
– Ганно Яківно, – почувся м’який голос невістки, – це Оксана. Відчиніть, будь ласка. Тарас дуже переживає.
Яка актриса. Навіть голос міняє, коли треба.
– Ми принесли вам продукти, – продовжувала Оксана. – Молоко, хліб, ваші улюблені медовики.
Медовики. Ганна Яківна гірко усміхнулася. Місяць тому Оксана дізналася, що свекруха любить медовики з горіхами, і тепер постійно їх купувала. Яка турботлива невістка.
– Ганно Яківно, ну скажіть хоть слово, – голос Оксани став тривожним. – Ми ж переживаємо.
– Переживаєте, – повторила Ганна Яківна, але так тихо, що за дверима не почули.
– Мамо, я не піду, поки ти не відчиниш! – заявив Тарас. – Стоятиму тут хоча б до ранку!
Ганна Яківна знала, що син не жартує. Він завжди був упертим, ще з дитинства. Якщо щось задумав – не відступить.
– Гаразд, – сказала вона нарешті. – Але тільки ти. Один.
– Що? – не зрозумів Тарас.
– Оксана нехай іде додому. Поговорю тільки з тобою.
Ганна Яківна почула, як вони щось шепочуть за дверима.
– Мамо, але чому? Оксана теж переживає.
– Бо я так сказала. Або ти один, або ніхто.
Ще трохи шепоту, потім голос Оксани:
– Добре, Ганно Яківно. Я піду. Тарасе, подзвони, коли все з’ясуєш.
Ганна Яківна зачекала, поки затихнуть кроки Оксани по сходах, потім повільно підійшла до дверей і повернула ключ.
Тарас увірвався у квартиру, як буря, одразу обійняв матір і почав оглядати.
– Мамо, ти схудла! І яка бліда! Що трапилося? Захворіла?
– Не захворіла я, – Ганна Яківна вивільнилася з його обіймів і пройшла на кухню. – Чай будеш?
– Буду, – Тарас сів за стіл і пильно дивився на матір. – Розказуй, що відбувається. Чому ти тиждень не виходила? Чому двері не відкривала?
Ганна Яківна поставила чайник на плиту й обернулася до сина.
– А навіщо мені двері відкривати? Чего доброго чекати?
– Мамо, при чому тут добро? Ти ж не можеш вічно сидіти вдома. Тобі й у крамницю треба, і до лікаря, і взагалі…
– У крамницю заходить сусідка Люба. Список залишаю, гроші даю. А до лікаря не збираюся.
– Чому не збираєшся?
Ганна Яківна налила окріп у чашки, поклала цукор.
– Бо минулого разу наслухалася там такого, що краще б не чула.
Тарас нахмурився.
– Що ти чула?
– Твою дружину чула. З подругою розмовляла. Думала, мене поруч нема.
– І що вона казала?
Ганна Яківна сіла навпроти сина й довго дивилася йому в очі. Такі знайомі очі, немов у її покійного чоловіка. Добрі, чесні. Невже ця людина здатна на таке?
– Казала про те, як вони моюВона поставила чашку на стіл і з важким серцем додала: «Тепер я знаю, що моє щастя – це тільки я сама.»
