Двадцять років потому я впізнав у хлопці своє молоде я.
Напередодні весілля я підозрював Соломію у зраді. Хоч би як вона клялася мені у вірності, я не хотів її слухати. Через двадцять років я випадково зустрів її сина, що був моєю точною копією
Ми з Соломією любили одне одного так сильно, як про це пишуть у романах. Пристрасть, ніжність, глибоке почуття усе було між нами. Друзі й знайомі часто нам заздрили, дехто намагався зруйнувати наше щастя. Ми готувалися до весілля, але так і не стали сімєю.
Того вечора, перед весіллям, Соломія зізналася мені, що вагітна. Я мав би зрадіти, але в мені прокинулась злість і недовіра. Я вирішив, що вона мені зрадила: «Ти не могла б так швидко завагітніти від мене!» казав я їй. Просто в неї на очах я назвав її брехухою. Вона плакала, а згодом народила цю дитину.
Мої друзі казали, що я вчиняю нерозумно. Всі бачили, як Соломія мене кохала. Але я стояв на своєму. Наші стосунки розвалися, весілля не було. Я пропонував Соломії зробити аборт, та вона навіть чути про це не хотіла. Вона до останнього чекала, що я попрошу пробачення, але я так і не зателефонував.
Соломія не стала дзвонити мені першою. Я був упевнений, що маю рацію. Наші шляхи розійшлися. Соломії довелося починати все спочатку самотужки. Якщо ми і зустрічалися випадково у Львові, я робив вигляд, ніби не знайомий з нею. Бачив її з сином у парку, але одразу відвертався, ніби стер минуле з памяті.
Життя Соломії було важким. Вона стала самотньою матірю, але залишалася щасливою по-своєму. Її особисте життя майже перестало існувати зате був син, якого вона назвала Ростиславом. В усьому йому допомагала, працювала на двох-трьох роботах, щоб той мав усе необхідне. Ростислав цінував мамині зусилля, ріс її головною опорою й захисником.
Ростислав отримав диплом університету, відслужив у війську, влаштувався на роботу. Подорослішавши, перестав питати про тата сам усе зрозумів. У дитинстві Соломія казала йому гарні казки про тата, але чи вірив він їй? Мабуть, ні.
Ростислав був дуже схожий на мене у молодості. В двадцять років став для Соломії живим нагадуванням про мою юність. Якось наші шляхи несподівано перетнулись: я, Соломія, і Ростислав. Я ледве міг повірити власним очам це був я двадцять років тому. Довго дивився на хлопця, але не знаходив слів.
Лише через три дні я наважився підійти до Соломії й спитати:
Чи можеш ти мені пробачити?
Я вже давно все пробачила тихо відповіла вона.
Того дня казки про татка ожили по-справжньому. Ростислав уперше побачив мене, свого батька.
Двадцять років я носив у собі образу й недовіру, через яку зруйнував справжнє кохання. Лише зараз зрозумів: треба довіряти тим, кого любиш, і не дозволяти гордості керувати життям. Кожна хвилина зради дорівнює рокам втраченої радості.
