Двадцять років без подарунків для неї: щасливий шлюб.
Тарас Шевченко ніколи не дарував подарунків своїй дружині, хоча вони прожили разом двадцять років у гармонії. Не тому, що був скупим, просто ніколи не випадало нагоди. З Ганною Петрівною все сталося швидко: за місяць після знайомства вони вже одружилися.
Навіть під час залицянь ніколи не було квітів чи солодощів. Він приходив до неї в село, свистів під вікном, вона вибігала, і вони сиділи на лавці біля хати до півночі, мовчки насолоджуючись один одним.
Перший поцілунок він «украв» у день заручин. Потім було весілля, буденність, турботи. Тарас виявився вдалим підприємцем його свиноферма приносила прибуток. Ганна ж працювала не покладаючи рук, її город заздрили сусідки. Потім зявилися діти пелюшки, сукні, дитячі хвороби… Коли вже було думати про подарунки? Свята святкували скромно, за смачною вечерею. Так і текло їхнє життя без надмірностей, у праці, але спокійно.
Одного разу, напередодні 8 Березня, Тарас поїхав з сусідом на базар продавати картоплю та сало. Вивантажив запаси з льоху, відібрав найкращі бульби, а зайве вирішив позбутися. Сало теж треба було продати, поки не закололи нову свиню. На базарі стояв приємний холодок, уже відчувався перший подих весни. На його подив, товар розійшовся миттєво. Сало розкупили за лічені хвилини, картоплю розхватали, як цукерки. «Непогано! подумав Тарас. Ганна буде задоволена.»
Він склав мішки в сусідівську «богданку» та пішов по дрібнички, які дружина попросила купити. За звичкою зайшов у корчму відзначити вдалий торг. Він не був пиякою, але вірив: якщо не випити за успіх наступного разу не пощастить. Ковтнув чарку горілки, вийшов на вулицю і наштовхнувся на несподівану сцену.
Біля крамниці молода пара розглядала виставлену у вітрині сукню. Дівчина, свіжа як весняна квітка, захоплено шепотіла:
Назаре, ну ходімо, не стояти ж тут цілий день!
Дивись, Марічко, вона ж чудова! Я б у ній сяяла!
Та ну, це ж просто шматок тканини.
Дурнику! Це останній крик моди, вініл! Подаруй мені на День Матері, будь ласка?
Марічко, ти ж знаєш грошей немає. Якщо куплю, сидітимемо на гречці до зарплати
Знайдемо спосіб, коханий! Я так хочу цю сукню! Ми вже рік одружені, а ти мені нічого не дарував навіть на Різдво!
Марічко, ти зводиш мене з розуму
Вона ніжно поцілувала його й потягнула до крамниці.
Хлопець, помітивши Тарасовий погляд, посміхнувся знайомо, ніби кажучи: «Ну, жінки!» Незабаром вони вийшли Марічка, сяючи, притискала до грудей дорогоцінний пакет. Тарас замислено спостерігав. Сукня була простою, в квіточку така, як колись носила Ганна, коли вони сиділи на лавці під зорями. У душі заворушилося щось давно забуте. Невже то ностальгія за молодістю? Чи усвідомлення того, що вони втратили? Раптом його пройняла думка: «Я ніколи не дарував Ганні нічого. Завжди було не до того. Вважав дурниці. А цей хлопець готовий голодувати, аби зробити коханій приємне. А я я люблю Ганну? Колись думав так. А потім усе зникло в рутині. Жи
