Два тижні кіт приходив під вікно. Персонал не міг повірити, коли зрозуміли, чому.
До процедурної влетіла Оксана молода медсестра, ще свіжа з коледжу. Очі сяяли, а щоки горіли:
Ольго Петрівно! Він знову тут! Уявляєте?
Хто «він»? завідувачка втомлено потерла скроні. Нічна зміна була важкою, а тут ще й це
Кіт! Рудий, з білою лапкою Вже півгодини сидить! І щодня приходить, уявляєте?
Що значить «щодня»?
Ольга Петрівна, завідувачка реанімації, переглядала документи перед обходом. Нова пацієнтка з третьої палати досі не приходила до тями. Чотирнадцять днів у комі після ДТП на Хрещатику. Якийсь шалений водій проскочив на червоне Немов їм мало клопоту зі звичайними хворими!
Оксана сіла на край стільця:
Та вже два тижні ходить. Під вікно палати, де лежить Марія Іванівна. Сидить і дивиться, ніби вартує Прибиральники женуть він через годину знову тут. Ми його вже прозвали Дозорним.
Ольга Петрівна скривилася тільки бродячих тварин їм не вистачало! Хотіла лаяти медсестру, але роботи було по горло. Та щось у голосі Оксани змусило її підвестися й підійти до вікна.
На підвіконні справді сидів кіт. Рудий, з білою лапкою як і казала Оксана. Худий, але явно не бездомний: шерсть хоча й зімята, але видно, що колись за ним доглядали. Сидів він не як звичайний кіт прямо, ніби вартовий. І пильно дивився у вікно палати, де лежала та сама новенька.
Господи, яка маячня, проворкотала завідувачка. У нас людина між життям і смертю, а ми тут про котів
Та щось у цій історії її бентежило. Можливо, те, що кіт так наполегливо повертався, незважаючи на всі спроби його прогнати? Яка ж це вірність! Не кожна людина так вміє.
Що ми знаємо про цю пацієнтку? раптом запитала вона.
Оксана знизала плечима:
Майже нічого. Марія Іванівна, пятдесят три роки. Живе сама, іноді її відвідує син. Збили її на переході біля будинку
Якого будинку?
Та он того жовтого пятиповерховника, медсестра махнула рукою у бік вікна. За лікарняним парканом.
Ольга Петрівна знову глянула на кота. Той ніби відчув її погляд повернув голову. У завідувачки аж мурашки пробігли від його пронизливого погляду.
Відповідь прийшла несподівано того ж дня син пацієнтки приніс документи для історії хвороби. З папки випала фотографія. На ній Марія Іванівна сиділа на дивані, а на колінах у неї рудий кіт з білою лапкою.
Це голос Ольги Петрівни задрижав. Хто це?
Син пацієнтки зідхнув:
Це Руденький, мамин кіт. Зник півтора роки тому вибіг на вулицю, коли вітер розчинив балконні двері. Мама всі паркани оголошеннями обіклеїла, всі подвіря оббігала Він витер очі. Знаєте, вона навіть до сестри переїхати не захотіла. Казала: «А якщо Руденький повернеться? Як він мене знайде?»
Ольга Петрівна відчула, як по спині пройшов холодок. Виходить, кіт таки знайшовся, але запізно Можливо, він був поруч, коли його господиню збила машина і її забрала «швидка». Прослідкувавши за нею, він зрозумів, де вона. А як знайшов вікно? Напевно, заглядав у всі по черзі
І де де вона живе? запитала завідувачка.
Та он, за лікарнею. У тому жовтому пятиповерховику
У цю мить тишу коридору порушив різкий звук апарату з палати Марії Іванівни. Всі кинулися туди завідувачка, медсестра, син Кардіомонітор показував перші ознаки виходу з коми. Про кота, звісно, усі на хвилину забули.
Коли Марія Іванівна вперше відкрила очі, навколо метушилися лікарі. Яскраве світло, голоси, звуки апаратів Усе ніби у дымці.
Мамо! почувся голос сина. Мам, ти нас чуєш?
Марія Іванівна ледь помітно кивнула. Говорити поки не виходило у роті пересохло, горло боліло від трубки.
Тихо-тихо, це вже Ольга Петрівна. Не поспішайте. Ви у нас молодець
Трохи пізніше син тримав маму за руку й плакав. А потім раптом усміхнувся крізь сльози:
Мам, а в мене для тебе новина! Ти не повіриш Руденький знайшовся!
Марія Іванівна здригнулася, намагаючись щось сказати. В її очах зявилися пізнання, здивування і щастя.
Лежіть спокійно, мяко, але рішуче сказала Ольга Петрівна. Вам зараз хвилюватися не можна.
Уявляєш, мам, син гладив мамину руку, він сам тебе знайшов! Два тижні ходив під вікно, сидів Лікарі його помітили. А коли я фотку приніс одразу впізнали!
По щоках Марії Іванівни покотилися сльози.
Я його до себе забрав, продовжив син. Спочатку він не хотів іти, все до лікарні рвався. Але ми домовилися я його тебе навідуватиму, як
