Я дуже хочу додому, сину
Петро Іванович вийшов на балкон, закурив «Приму», сів на низенький стілець й затягнувся. Гіркий клубок підступив до горла, він намагався взяти себе в руки, але ті самі руки зрадливо затремтіли. Чи міг він колись уявити, що настане така година, коли в рідній всій квартирі для нього не лишиться місця
Тату! Ну не ображайся, не психуй! вибігла на балкон Катерина, старша донька Петра Івановича. Я ж багато не прошу Просто віддай нам свою кімнату й усе! Якщо мені не співчуваєш, то хоча б про своїх онуків подумай. Скоро хлопцям до школи, а змушені жити з нами у одній кімнаті
Катю, я не піду до будинку для літніх людей, стримано сказав старий. Якщо вам з дітьми тісно тут, то йдіть жити до матері Сергія. Вона сама у трикімнатній, буде окрема і вам, і дітям.
Ти ж знаєш, я з нею не уживусь в одній хаті! вигукнула донька й гримнула дверима балкону.
Петро Іванович погладив старенького Барсика, який служив їм з Надією вірою й правдою багато років, і згадав свою Надійку. Сльози наверталися щоразу, коли думав про покійну дружину, яка залишила його пять років тому. З її відходом він відчув себе сиротою, хоча біля нього були діти й онуки. Все життя йшли поруч, хіба ж думав він, що в старості опиниться самотнім.
Катерину вони виховували з любовю, намагалися дати їй найкраще. Та щось усе ж упустили… Донька стала жорстка й егоїстична.
Барсик тихо скавулів і ліг біля ніг господаря. Пес відчував його душевний стан і переживав разом з ним.
Дідусю! Ти нас зовсім не любиш? у кімнату зайшов восьмирічний онук Сашко.
Про що ти, Сашко? Хто таке сказав? здивувався старий.
Чому ти не хочеш переїхати? Тобі шкода залишити мені з Костиком кімнату? Ти чому жадібний? хлопець дивився на діда з образою.
Петро Іванович хотів пояснити, але зрозумів, що онук говорить її словами. Катерина вже налаштувала Сашка проти дідуся.
Гаразд. Я поїду, безжиттєвим голосом вимовив старий. Віддам вам кімнату.
Він більше не міг терпіти це. Розумів, тут його всі ненавидять, від зятя, що давно з ним не говорить, до онука, який вірить дід забрав у нього кімнату.
Тату! Ти справді згоден? забігла щаслива Катерина.
Справді, тихо сказав старий. Пообіцяй лише, не ображай Барсика. Я почуваюся зрадником
Годі тобі! Ми будемо за ним добре доглядати, вигулювати кілька разів на день. А на вихідні навідуватимемо тебе разом із Барсиком, запевнила донька. Я знайшла тобі найкращий пансіонат, там і умови, і медсестра, і харчування побачиш, усе буде добре.
Через два дні Петро Іванович поїхав до будинку для літніх людей. Катерина завчасно усе вирішила, лиш чекала, коли батько здасться. Зайшовши до затхлої кімнати, що тхнула вогкістю й клопами, старий пошкодував про свій вибір. Катерина обдурила його запропонувала пансіонат, а відвезла у звичайний будинок пристарілих, де жили забуті всіма люди…
Склавши речі, спустився вниз. Сів на лавці й ледве не заплакав. Дивився на безпомічних старих, уявляв себе через кілька років
Новенький? спитала симпатична старенька, підсідаючи поруч.
Так важко зітхнув чоловік.
Не сумуйте так Я теж спершу плакала, а потім звикла. Мене Валентина звати.
Петро, представився старий. Вас теж діти сюди віддали?
Ні, племінник. Дітей не маю, залишила квартиру племіннику, а він швидко все оформив на себе, мене сюди. Дякувати, що не на вулицю
Вони говорили до пізнього вечора, згадували, як молоді були, своїх коханих. А наступного дня після сніданку знову гуляли.
Валентина внесла хоч якусь радість у сірі будні Петра Івановича. Він практично не заходив у кімнату, весь час проводив надворі. Їжа була несмачна, їв лиш трохи для сили.
Петро Іванович чекав доньку. Вірив: Катерина передумає і забере додому. Але час ішов, вона не приїжджала. Якось набрав додому, хотів дізнатися про Барсика ніхто не брав слухавку.
Одного дня біля входу Петро Іванович побачив свого сусіда, Степана Шевчука. Той, побачивши старого, здивовано поспішив до нього.
Ось ти де! вигукнув хлопець. А донька твоя казала, ти поїхав у село! Одразу відчув щось не те. Я знав, ти б ніколи Барсика не вигнав.
Що трапилось із моєю собакою? не розумів Петро Іванович.
Не хвилюйтесь, ми віддали його у притулок. Я сам не міг зрозуміти, що з вами: Барс сидів цілодобово біля підїзду, а вас не видно. Катерину зустрів, питаю а вона каже, що ви вирішили жити в селі, а сама квартиру здає орендарям, переїжджає до свекрухи. З собакою, каже, клопіт, і ти не хочеш його брати. Що насправді сталося? запитав Степан, бачачи, як поблід старий.
Петро розповів усе: як здавався, бо думав принести користь, а натомість втратив усе і дім, і улюбленця. Донька лишила його без нормального життя, ще й Барсика вигнала на вулицю…
Я дуже хочу додому, сину, прошепотів старий.
Я тут саме по такій справі. Я ж юрист, борюсь за права старших людей. Тільки-но веду справу одного дідуся, в якого сусіди забрали хату. Ви не хвилюйтесь. Ви ж не знялися з реєстрації? спитав хлопець.
Ні. Може, вона й сама мене прописку зняла Вже не знаю, чого чекати від власної дочки…
Збирайтесь, чекаю в машині, впевнено сказав Степан. Такого не можна терпіти! Яка ж вона дочка після цього
Петро Іванович хутко зібрав речі, спустився вниз, біля дверей зустрів Валентину.
Валю, я їду. Сусід каже донька мою собаку вигнала, квартиру продає Ось такі справи.
Як же так? розгубилася жінка. А я?
Не хвилюйся, коли вирішу все, приїду за тобою, пообіцяв Петро Іванович.
Говориш так А кому я потрібна? сумно кивнула Валентина.
Пробач. Мене вже чекають, не журись, я дотримаю слово.
Петро Іванович не зміг потрапити додому: квартира була замкнена, ключів не мав. Степан запросив до себе. Незабаром дізнався Катерина вже не живе у квартирі, перебралася до свекрухи, а житло здає в оренду.
Завдяки Степану старий відстояв своє право на квартиру.
Дякую, подякував Петро Іванович. Але як мені далі жити? Вона ж не заспокоїться, поки мене не вижене
Є один вихід, сказав Степан. Продамо квартиру, віддамо Катерині її частку, а за решту купимо вам хату. У селі гарна можливість.
Оце так! зрадів Петро Іванович. Це й справді чудово!
За три місяці Петро Іванович переїхав у нову хату. Степан у всьому допоміг і тепер запропонував перевезти Барсика.
Тільки ось у одне місце заїдемо, попросив Петро Іванович.
Старий здалеку побачив Валентину. Вона сиділа на їхній лавці, сумно дивилась у даль.
Валю! гукнув чоловік. Ми з Барсиком за тобою. Тепер у нас хата в селі, свіже повітря, рибалка, ягоди, гриби усе поруч! Поїхали? посміхнувся Петро Іванович.
А як же я поїду? розгубилась жінка.
А просто вставай з лавки і ходімо з нами, засміявся чоловік. Вирішуй! Тут нам нема чого сидіти.
Гаразд! Зачекаєш десять хвилин? раділа Валентина, витираючи сльози.
Авжеж, чекатиму! посміхнувся Петро Іванович.
Попри підступи жорстоких людей, ці двоє вибороли собі шанс на щастя. Усі вони переконались: світ не без добрих людей. Й як би там не було, добрих завжди більше. Петро і Валентина довели це власним прикладом. Вони змогли поборотися за себе, і зрештою здобули спокій та радість у життіВже наступного дня в селі Петро Іванович рано прокинувся сонячні промені грали на деревяному підвіконні, Барсик стрибав біля ніг, а Валентина готувала смачну яєшню з зеленню. В хаті пахло кавою, і старий слухав, як за вікном співають пташки. Ніхто не кричав, не вимагав віддати головне в житті спокій і гідність.
Валентина поставила тарілку на стіл, усміхнулась. Її очі вже не були печальними, в них світилась радість.
Ти бачиш, Петре? сказала вона. Тут усе як у дитинстві. Свіже повітря, сад, город І ми, разом.
А знаєш, Валю, я думаю, навіть якщо світ іноді жорстокий, усе одно варто не здаватися, тихо відповів Петро Іванович. Бо щастя у добрих людях поруч. І, головне, у серці.
Барсик заліз під стіл, старий погладив його по голові. Валентина засміялася, підсунула старому чашку з кавою. На душі було легко і тихо.
Знаєш, я більше не боюся старості, прошепотіла жінка. Бо ми маємо один одного.
А там, за парканом, уже шепотіла травиця, хлюпала роса, і в новому домі народжувався новий день добрий, щирий, як сама надія.
Петро Іванович піднявся, глянув на Валентину, Барсика, і раптом відчув: він вдома. Тепер по-справжньому. І якщо колись життя буде непростим, у них завжди буде одне одному сказати: «Я дуже хочу додому».
І цей дім тепер назавжди.
