Знову наближався Новий рік. По всьому Києву панує метушня, у торгових центрах яскраво, тепло та галасливо, повсюди людно усі поспішають купити подарунки. З усіх динаміків лунає вже тисячу разів чувана новорічна пісня.
А Олені зовсім не весело. Цей рік для неї та її матері Марії був важким вони вчилися жити без батька. Олена вже доросла, одружена, у неї є десятирічний син Данило.
Рік тому напередодні Нового року помер її тато. Олені було так боляче, що вона не відразу зрозуміла, як ще гірше матері.
Тарас Іванович був добрим, турботливим чоловіком і батьком. Викладач економіки в університеті, він завжди казав:
Вони всі для мене як діти, я на них не серджусь. А вони мені відплачують тим же. За всі роки викладання у мене ніколи не було конфліктів зі студентами. Були запитання, але ми їх разом обговорювали, і всі залишалися задоволені.
Так, тату, про тебе всі говорять із повагою, погоджувалася донька.
Тарас любив дивитися старі фільми, сміявся так, що всіх заражав, гуляв із донькою, коли та була маленькою. Інколи родина разом ходила в кіно, парк, у відпустку теж подорожували втрьох.
Олена бачила, як ніжно батько ставився до матері, тому шукала чоловіка схожого на нього і знайшла. Вони з чоловіком живуть у квартирі, подарованій батьками.
Все було добре. Але три роки тому Тарасу раптом діагностували рак. Марія з донькою були в шоці, а він їх заспокоював:
Нічого, мої дівчатка, я так просто не здамся, жартував він, але очі були сумні.
А рік тому його не стало.
Назавжди в памяті залишиться стук замерзлої землі про труну, мамині ридання, сумний дзвін тарілок на поминальному обіді, думала інколи Олена.
Тепер вона постійно боїться за матір. Коли вони повернулися додому після похорону, Марія, не роздягаючись, пройшла в кімнату й повільно сіла у крісло, де завжди сидів її чоловік. Мовчала, дивилася в одну точку. Олена теж не знала, що казати, була розбита горем.
Я не зможу, почула вона від матері.
Підійшла, присіла перед нею навколішки, взяла її холодні руки у свої.
Що не зможеш, мамо?
Марія дивилася на доньку, ніби не розуміючи питання, і тихо прошепотіла:
Жити без нього. Не зможу.
Тільки тоді Олена зрозуміла: як би їй не було важко, матері ще гірше.
З того дня минув рік. Марія з донькою вчилися жити без Тараса. Олена поволі звикала не чути його голосу по телефону. Раніше, приходячи до батьків, вона завжди бачила знайому сіду голову в улюбленому кріслі біля телевізора. Тепер його немає. Вона відвикає, і лише біль залишається всередині. Вона чекала, коли цей біль відпустить, але додався ще й страх за матір.
Господи, тільки б мама витримала, думала Олена, прокидаючись посеред ночі, і ця думка супроводжувала її скрізь.
Тоді вона брала телефон і дзвонила матері не вночі, але вранці, вдень, ввечері. Боялася за неї нестерпно.
Оленко, не мучай себе, часто казав її чоловік Олег. Подивись на себе очі погасли, схудла, стала тривожною. З мамою все буде добре. Ще трохи часу і все налагодиться.
Ти, мабуть, маєш рацію, Олеженько. Але щоразу, коли я бачу маму, мені страшно. Вона змінилася до невпізнання, стала тихою, мовчазною. Про що вона думає? Треба запросити її до нас.
Олена взяла телефон і подзвонила. Мати відповіла ледве чутним голосом.
Так, доню
Мамо, приїжджай до нас. Сьогодні субота, ми з тобою та Данилком сходимо в парк. Ну що ти сидиш сама.
Ні, доню, дякую. Не хочеться мені нікуди йти, а тим більше їхати. Та й я не одна в думках завжди з татом.
Саме в думках! Мамо, я й хочу тебе від них відволікти. Приїжджай, умовляла Олена, але та відмовилася.
Поклавши трубку, вона подивилася на Олега.
Як її витягти з дому? Коли я приходжу, вона рада, але виходити не хоче каже, що їй краще просто поговорити вдома.
Терпіння, Оленко. Треба дати час.
Сьогодні рівно рік, як помер Тарас, а через день буде Новий рік. Життя продовжується. Вранці Олена подзвонила матері, але та не відповіла. Вона набирала знову і знову гудки, але Марія не брала трубку. Олена перелякалася. Такого ніколи не бувало мати завжди на звязку.
Вона схопила ключі від авто й вибігла з дому. У підїзд залетіла з калатаючим серцем ось-ось воно вискочить.
Господи, допоможи, щоб нічого не сталося, шепотіла вона, відчиняючи двері.
Увійшовши в мамину квартиру, Олена відчула щось не так. В будинку була мертва тиша, все було прибрано. На кухонному столі лежала записка:
«Кохана моя доню, ти знаєш, як я тебе люблю. Щоб не сталося памятай це».
Олена схопилася за край столу й опустилася на стілець. Ноги сталиВона прочитала записку ще раз, а потім раптом почула, як відчиняються двері Марія стояла на порозі з кульком у руках, посміхаючись: «Вибач, доню, телефон вдома залишила, а в магазин пішла за чаєм».
