Колись, багато років тому, жила в Полтаві молода жінка на імя Лада Сидоренко. Її життя склалося не так, як мріялося в юності. Лада стояла тоді біля відкритого холодильника, тримаючись за голову. Її чоловік, Степан, знову зїв усі запаси. Ніяк не могла зрозуміти, куди дівається вся їжа: щойно приготує, а вже порожньо.
З розмов з чоловіком нічого путнього не виходило усе закінчувалося сваркою. Особливо ображала Ладу думка, що Степан вже другий місяць сидить у хаті без роботи та ніби щось шукає. А вона працює, аби приносити додому бодай якісь гривні на продукти, які зникають з блискавичною швидкістю. Лада вже навчилася пережовувати черствий хліб і пити рідку каву після роботи енергії на щось більше в неї не залишалося. Здавалося, Степан вважає, що дружина має повертатись з праці ситою.
Завтра їду до матері, треба допомогти Олександру, вигукував чоловік з кімнати.
Лада не звернула уваги, бо й сама почувалася зле, її морозило. Вранці прокинулася з температурою залишилася вдома, прийняла ліки, лягла у ліжко.
Раптом у вісні її розбудив якийсь метушливий шум з кухні хтось грюкав кришками каструль і раз по раз відкривав холодильник. Шурхотіння не вщухало чути було ще й наспівування якоїсь пісеньки. Лада, ледь піднявшись, рушила на кухню. На порозі застала сестру чоловіка Соломію, з якою вже давно не спілкувалася.
Соломія вважала, що брат мусить підтримувати не лише свою сімю, а й її. Сімейний бюджет часто страждав, бо чоловік Лади допомагав сестрі. Вона швидко перебрала всі продукти, склала їх у пакети.
Доброго ранку, сказала Лада.
А ти чого не на роботі? вирячилася Соломія.
Захворіла. Цікаво, чи знає Степан, що ти прийшла до нас?
Сам ключі залишив.
Виходить, це не у нього такий апетит, а у тебе рука загребуща.
То мій брат, маю повне право забрати їжу для своїх дітей.
Тільки твій брат не працює й нічого не купує. Дивно, чому я маю годувати дві родини, навіть про це не знаючи.
Ну, ти ж розумієш, сама двох не вигодую. Перепрошувати за ту ковбасу?
Віддай мені ключі, або я викличу поліцію. Здається, ти забула твій брат не має жодних прав на цю квартиру.
Серйозно, викличеш через дешеву ковбасу? Боже мій! Тримай свої ключі, скупа ти наша! Скажу Степану, яка в нього добра жінка.
Мені вже байдуже. Скоро знайде собі кращу!
Лада розчулена заплакала. За увесь цей час із неї просто робили дурепу. Ніхто б не повірив, що саме її своячка нишком забирає продукти, залишаючи тільки хліб. Найболючіше було те, що чоловік знав про це і покривав сестру, виправдовуючи все власним голодом.
Лада не здивувалася: яка свекруха такі й діти. Родичі могли прийти коли завгодно й забрати без питань усе, що хотіли. Довго думала, що робити далі, набрала Степана й сказала, що подає на розлучення.
Дай мені повернутися додому, поговоримо. Не відштовхуй мене, благав чоловік у слухавку.
Я вже все вирішила. Більше не хочу нічого чути.
Деякі люди не змінюються, як би ти не старався. Шкода лише згаяної молодості. У ту мить Лада зрозуміла: цей чоловік для неї чужий, і давно треба було все припинити.
