«Думай про мене що хочеш, але довести нічого не зможеш,» погрозливо промовила свекруха, ставлячи невістку перед складним вибором.
«Ну що, Марічко, слухай уважно. Можеш гадати про мене що завгодно, але довести все одно не вийде. Свідків у тебе нема, а Остап мені вірить. Тож якщо хочеш залишитися в нашій родині, мусиш змиритися: прибирати, готувати й тримати язик за зубами. Зрозуміло?»
Марічка вийшла заміж за Остапа кілька років тому. Незабаром у них народився син Данилко, якому тепер шість. Обидва працювали, намагаючись забезпечити родину й не опуститися в злидні.
Жили вони скромно, але дружно: Марічка вела господарство, доглядала дитину, працювала бухгалтеркою в невеликій фірмі, а Остап був інженером. Здавалося, усе йде як треба.
Але одного разу мати Остапа Ганна захворіла на ішемічну хворобу серця, яка потребувала постійного лікування та догляду. Жінці довелося піти з роботи, і з того часу вона повністю залежала від сина.
Марічка намагалася допомагати свекрусі: після роботи завозила їй продукти, варила супи, іноді брала з собою Данилка, бо залишити його вдома було ні з ким. Іншими днями до матері заходив сам Остап.
Спочатку все здавалося природним. Але з часом напруга почала зростати. Гроші витрачалися швидше: ліки, процедури, спеціальне харчування. Остап мовчки віддавав частину зарплати матері, і Марічка не заперечувала. Але незабаром вона помітила: на власні потреби грошей бракувало. А Остап, схоже, проблеми не бачив.
То Данилкові потрібні нові черевики, то гурток подорожчав, то пральна машина зламалася. Все йшло шкереберто. Марічка вже пять років ходила в одному й тому ж зимовому пальто, але замість нового чут
