Коли наші знайомі дізналися, що ми з дружиною здаємо квартиру, одразу ж захотіли туди заселитися. Як пояснити, що ми не хочемо здавати житло знайомим? Завжди важче домовлятися, коли мова йде про близьких людей.
Після весілля наше життя з дружиною складалося щасливо. Одружилися ми з думкою, що житимемо з її батьками. Тоді ж мої рідні переїхали на узбережжя, продали свою квартиру, а гроші поділили між мною та сестрою. За ці кошти та за підтримки тестя нам вдалося купити велику однокімнатну квартиру, де ми поставили перегородку, зробивши дві кімнати. Спочатку гадали, що одна буде дитяча, але якось не склалося.
Спершу просто не хотіли, потім карєра забрала весь час, а згодом ми й зовсім перестали сподіватися, бо дружина не хотіла йти до лікаря. Я теж не наполягав. Жили собі щасливо, не турбуючись, хто принесе нам у старості склянку води. Важливу роль зіграли й наші знайомі, які вже мали дітей вони тонули в боргах і не виглядали щасливими. Тому ми й вирішили, що обійдемося без такого «щастя», коли саме життя вело нас іншим шляхом.
Коли нам обом виповнилося тридцять три, ми вклали гроші у новобудову. Сума була невелика, тому ми ризикнули, хоч багато хто нас відмовляв. І ось у тридцять сім років у нас вже була готова до заселення квартира. Зробили невеличкий ремонт, щоб виглядало ще краще. Дружина жартувала, що це наша «страховка» якщо раптом зявиться дитина, а якщо ні, то залишимо все племінникам.
Поки що вирішили здавати. Спробували самостійно, без посередників. Щоб розголосу було більше, розповіли знайомим, сподіваючись на поради, де ще можна розмістити оголошення. Але раптом виникло незручне питання: чи не хотіли б ми здати квартиру їм родині з дітьми? Вони роками живуть у старих, злих квартирах, а тут і новий будинок, і гарний ремонт, і ще й «пільгову» ціну обіцяють.
Нашою помилкою було розповісти знайомим про квартиру. Ми не думали, що хтось із них захоче її орендувати.
Там лише одна кімната, а у вас велика сімя, намагалася пояснити дружина.
Та що з того? Зараз ми в однокімнатній. А на ваших фото видно, що там просторіше.
Але ж квартира нова, а у вас діти й кіт
Що, думаєте, ми такі недбалі, що все понищимо?
Ми сказали, що подумаємо, хоча особисто я не хотів навіть обговорювати. Бував у них вдома і бачив, який там безлад. Зрештою дружина звалила на мене обовязок відмовити, і я, ледве знайшовши слова, подзвонив.
У відповідь почув:
У вас вже друга квартира, а ще батьки колись помруть і тоді їхня дістанеться вам! А вам усе мало, жалієте! Сидітимете самотні, без дітей, без друзів, без радості!
Хіба це справедливо? Ми нічого їм не винні. Їхні проблеми не наші. Кожен живе, як обрав, то чому ми не можемо здати квартиру незнайомцю за нормальні гроші, а не робити «пільгу» знайомим?
