Галина Петрівна входила в мою квартиру так, ніби це був Маріїнський палац, а вона — Княгиня Ольга, що прибула з раптовою інспекцією в провінційне містечко. Її візити завжди супроводжувалися складним ритуалом величі: царственний кивок біля порога, брезгливий огляд тапочок і важкий зітхання, покликаний показати, як сильно вона страждає, знижуючись до спілкування з простими смертними.
Того вечора ми святкували сорок шість років мого чоловіка, Сергія. Я, як жінка наївна і все ще віряча в силу кулінарної дипломатії, провела біля плити два вечори після змін у кардіологічному відділенні. На столі, застеленому хрусткою лляною скатертиною, витікала соками запечена в медовій глазурі свиняча шия, золотилася шарована картопля, а салати були прикрашені з тією маніакальною ретельністю, яка видає в господині легкий ступінь перфекціонізму.
Окрім свекрухи, за столом матеріалізувалася зовиця Одарка — жінка з вічно незадоволеним обличчям і дивовижною здатністю скаржитися на нестачу грошей, поглинаючи при цьому бутерброди з червоною ікрою зі швидкістю промислового комбайна. Сергій сидів на чолі столу, усміхався і перебував у тій щасливій чоловічій ілюзії, де «всі зібралися, все смачно, значить, усі одне одного люблять».
— А я тобі кажу, Сергійку, що здоров’я треба берегти змолоду, — віщала Галина Петрівна, накладаючи собі третю порцію олів’є. — Ось я свої судини чищу виключно харчовою содою і відваром із ялинових шишок. В інтернеті один академік пише, що вся ця ваша офіційна медицина — це просто змова аптек, щоб із нас гроші тягнути.
Вона кинула на мене багатозначний погляд. Я, працюючи старшою медсестрою, зазвичай пропускала ці пасажі повз вуха, але сьогодні втома взяла своє.
— Галино Петрівно, — спокійно зауважила я, підливаючи чоловікові компот. — Атеросклероз — це складне порушення ліпідного обміну. Холестеринові бляшки проростають сполучною тканиною і кальцинуються всередині стінки самого судини. Сода чудово розчиняє застиглий жир на чавунній сковороді, але в кровотоці вона не працює. Інакше б ми інфаркти в реанімації лікували засобом для миття посуду.
Свекруха завмерла з виделкою біля рота. Її обличчя стрімко набуло відтінку перестиглого буряка.
— Найрозумніша, так?! — верескнула вона, образившись у найкращих почуттях. — Ти всього лиш судна за хворими виносиш, а смієш сперечатися з мудрими людьми! Диплом купила і сидить, розумничає, хамка неотесана!
Галина Петрівна надулася і запхинькала, мов перегрітий самовар, у якому забули закинути заварку.
Сергій звично спробував згладити гострі кути:
— Мам, ну перестань, Оксано просто пожартувала. Давай краще за здоров’я вип’ємо.
Цей миротворчий порив був сприйнятий свекрухою як прояв слабкості. Відчувши, що син не поспішає кидатися на її захист зі списом напереваги, вона вирішила змінити тактику і вдарити по болючому, як їй здавалося, місцю.
Розмова плавно перетекла на обговорення якогось далекого родича, який нещодавно розлучився. Одарка радісно смакувала подробиці поділу майна, а Галина Петрівна слухала, скорботно підібгавши губи.
— Ось так-то, Сергійку, — раптом промовила свекруха голосно, щоб кожне слово карбованим кроком віддалося в тиші кімнати. — Жінки нині пішли корисливі й ненадійні. Ти в мене хлопець видний, добрий. Але ти пам’ятай: дружини приходять і йдуть. Сьогодні одна, завтра інша. А мати в сина — одна.
Одарка згідно закивала, дожовуючи шматок м’яса. Сергій нервово ковтнув, скосив очі на мене і видав свою коронну, відпрацьовану роками фразу:
— Оксано, ну ти ж знаєш маму… вона не зі зла. Це просто фігура мови.
Я не стала сперечатися. Я взагалі вважаю, що сперечатися з людьми, чий інтелект застряг на рівні маніпуляцій повітового драмтеатру, — справа невдячна. Я просто злегка усміхнулася, повільно встала зі стільця і підійшла до столу.
Акуратно, без жодного різкого руху, я взяла велике блюдо із запеченою свининою. Потім підхопила салатницю з «Цезарем».
— Оксанко, ти куди м’ясо потягла? — щиро здивувалася зовиця, у якої виделка застигла на півдорозі до тарілки.
— Як куди? — ласкаво і дуже буденно відповіла я. — У холодильник.
— Навіщо? Ми ж ще не доїли! — обурилася Галина Петрівна, відчуваючи, як порушується її ритуал ситного вечора.
— Бачите, Галино Петрівно, — я повернулася до столу, забрала тарілку з нарізкою і вазочку з ікрою. — Я жінка послідовна. Раз уже було заявлено, що дружина — явище тимчасове і минуще, я вирішила продемонструвати це наочно. Іде дружина — іде й її їжа. Навіщо ж вам давитися страві людини, яка тут ненадовго?
Я віднесла продукти на кухню. У кімнаті повисла важка, густа тиша, яку переривало лише мірне цокання настінного годинника. Коли я повернулася за хлібним кошиком, свекруха вже отямилася.
— Ти що собі дозволяєш?! — гримнула вона, підводячись із-за столу і приймаючи позу ображеної статуї. — Та як ти смієш! Ти прийшла в нашу сім’ю! Ти повинна поважати старших і дякувати, що ми тебе взагалі прийняли!
Я зупинилася навпроти неї. Спостерігати за цією істерикою було навіть кумедно.
— Галино Петрівно, давайте уточнимо базову географію і право власності, — мій голос звучав рівно, як у диктора новин. — Я нікуди не приходила. Це ви зараз сидите в моїй дошлюбній квартирі. Я купила її за три роки до того, як взагалі дізналася про існування вашого сина. Ви зараз їсте продукти, куплені на мою зарплату, бо Сергій цього місяця закривав кредит за машину. Ви сидите на стільці, який я сама збирала. Так що тимчасова тут точно не я.
Свекруха хапнула ротом повітря. Вона перевела розгублений погляд на сина, очікуючи, що зараз він стукне кулаком по столу і поставить зухвалу невістку на місце.
Сергій сидів, опустивши голову. Він дивився на порожню скатертину. На крихти, що залишилися від хліба. На сиротливий графин з компотом. У його очах відбувалася складна розумова робота. Ілюзія «дружної родини» розсипалася на порох, зіткнувшись із невблаганною реальністю.
Він повільно підняв голову. Погляд його був незвично жорстким.
— Мамо. Одарко. Вставайте.
— Сергійку? — нерозуміюче кліпнула свекруха. — Ти ж чув, що вона сказала? Ти дозволиш їй виганяти рідну матір?!
— Мам, ти перейшла межу, — Сергій підвівся і відсунув стілець. — Моя дружина нікуди не йде. І квартира це її, і дім цей на ній тримається. А вам час додому. Свято закінчено.
— Ах так?! Проміняв матір на спідницю! — трагічно заголосила Галина Петрівна, прямуючи до передпокою. Одарка дріботіла за нею, бурмочучи прокляття на адресу «розрахункових змій».
Сергій мовчки подав їм пальто. Він не виправдовувався, не просив пробачення. Він просто відчинив двері і дочекався, поки вони вийдуть на сходову клітку. Клацнув замок.
Чоловік повернувся до кімнати, подивився на мене, що стояла з хлібним кошиком, і важко видихнув.
— Діставай м’ясо назад, — тихо сказав він, підходячи і обіймаючи мене за плечі. — Я, здається, щойно прозрів. І знаєш… я чортовськи хочу їсти.
Ми сиділи на кухні вдвох. Свинина була ще теплою, а чай — міцним. Більше ми тему прихожих і відхожих не піднімали. Просто з того вечора Галина Петрівна в моєму Маріїнському палаці більше не з’являлася, а статус дружини в нашій сім’ї набув залізобетонної міцності.
