Другий шанс
Олена Миколаївна була звичайною бабусею, зі своїми слабкостями та недоліками. Але Андрій любив її беззастережно. Батька свого він не пам’ятав, хоча бабуся казала, що краще б його й зовсім не було. На уточнюючі запитання Андрійка, вона відповідала: «Підростеш — зрозумієш». І Андрійко ріс, зайвих питань не ставив, намагаючись до всього дійти своїм розумом.
У п’ять років бабуся забрала Андрійка до себе, і з того часу матір з’являлася в його житті епізодично, між черговими претендентами на чоловіка.
Одного разу, коли мати прийшла знову забрати Андрійка, бабуся відіслала його у свою кімнату. Він тихо грав і прислухався до розмови на кухні. Спочатку нічого не було чути, але потім мати почала кричати, і бабуся теж підвищила голос.
— Скільки можна? Хлопцеві потрібна мати, а не розфуфірена вітрогонка, — говорила бабуся.
— Мені що, себе живи́м̆ поховати? Я шукаю чоловіка й батька синові, між іншим, — у відповідь кричала мати.
— Там, де ти шукаєш, нормальних батьків не водиться. Та й який чоловік полюбить дитину від іншого? І своїх кидають, а чужих тим паче.
— Тобі не зрозуміти… Ти… — тут мати вигукнула у бік бабусі такі слова, значення яких Андрій не знав, але розумів, що вони дуже образливі.
Бабуся теж так вважала і вигнала матір із хати.
Вона зайшла до кімнати вся нервова, потріпала Андрія по їжакові короткого волосся і пішла, грюкнувши дверима.
Зникала вона на тиждень чи два, потім поверталася знову — задоволена або зла, залежно від того, як складалася чергова спроба знайти чоловіка.
Після її уходу волосся Андрія й речі, до яких вона торкалася, довго пахли її парфумами. І він принюхувався, згадував.
Коли він підріс, то почав боятися цих приходів. Після них бабуся пила якісь серцеві краплі з різким запахом, брязкала посудом і примовляла, що виростила не доньку, а безсердечну зозулю, яка кинула власну дитину. Бурчала, що в неї більше немає сил, і наступного разу віддасть його матері… Андрій сидів у кімнаті, чекаючи, коли затихне гроза.
Потім бабуся приходила до нього, ставила на стіл тарілку з теплими млинцями чи сирниками і говорила примирливо:
— Чого притих? Налякався? Не бійся, я тебе не віддам. І не сердься на мене.
Андрій усе розумів і не ображався. Коли йому було погано, він йшов до бабусі скаржитися, а вона його заспокоювала. Але вона не могла скаржитися йому — восьмирічному хлопчикові. Та й як він міг її втішити? Тому він терпляче слухав її бурчання, мріючи лише про те, щоб у їхньому домі знову запанував звичний тихий затишок. І наступного дня їхнє життя поверталося у звичне русло — до нового приходу матері.
Андрій ріс, а бабуся, на його думку, не змінювалася. Наче закостеніла в одному віці. І він думав, що так буде завжди. Коли він вже ходив у старші класи, бабуся часто казала йому добре вчитися.
— Якщо не поступиш до інституту, заберуть у армію, а я вже стара, не витримаю. Тож якщо хочеш, щоб я пожила ще, будь ласка, поступи навчатися.
І Андрій старався з усіх сил, не мав права підвести бабусю. Адже, крім неї, у нього нікого не було. Мати він забув остаточно. Та й мотивація була вагома — життя бабусі. Він добре склав ЗНО і вступив до університету. Ризикувати не став, обрав не престижний факультет, куди йшли всі, а вступив на бюджет на історичний. Читати він любив, історією цікавився.
На другому курсі закохався в гарну й бадьору Оленку. Вона любила галасливі компанії, чого Андрій не міг терпіти. Але заради неї ходив на студентські вечірки та в клуби. Бабуся за його задумливим виразом обличчя одразу здогадалася про почуття онука, зітхала, не лягала спати, чекала його. Андрій шкодував бабусю, намагався не затримуватися до самого ранку. Але Оленці це не подобалось.
Одного разу вона поставила умову: якщо він піде з вечірки, вона розійдеться з ним. Андрій не хотів втрачати Оленку, але й бабусю було шкода. Хвилюється, чекає, не спить, а в неї ж тиск, серце… Він все ж таки вийшов із клубу. Біг до дому, наче хтось женеться за ним, лаючи бабусю, що могла б і спати, що він дорослий і нічого поганого не станеться. Мобільних бабуся не визнавала. «Пізно мені їх опановувати. А ти нащо?» — казала вона.
Андрій увійшов у квартиру і побачив смужку світла під дверима кімнати. «І чого їй не спиться?» — з досадою подумав він і зазирнув у кімнату. Бабуся лежала на підлозі із заплющеними очима, незграбно підібгавши під себе руку. Поряд була розлита вода, валявся склянка.
— Ба, ти що? — кинувся до неї Андрій.
Вона ледве розплющила очі, намагалася щось сказати, але рот перекосивсяІ в цю мить Андрій усвідомив, що другого шансу, як і справжньої любові, варте лише те, що пройшло випробування часом.
