Другий шанс
У душі Соломії було сумно, як завжди після кладовища. У маршрутці разом із нею їхало ще кілька людей. Усі у своїх думках.
Автобус звернув з об’їзної дороги в місто. За вікном потяглися одно- та двоповерхівки околиці. Скоро й вони зникнуть з лиця землі, на їхньому місці виростуть нові мікрорайони з широкими вулицями та багатоповерхівками.
Соломія, піддавшись пориву, вийшла на найближчій зупинці. Раптом, коли приїде наступного разу, район, де вона виросла, піде в минуле? Вона йшла вулицею з облупленими приземкуватими двоповерхівками й тривожно думала, що не знайде свого дому, де пройшло найщасливіше життя.
Скло у більшості вікон вибите, двері під’їздів розчинені, ніби відкриті роти у німому крику. Мешканців вже виселили в нові благоустроєні квартири. Пусто, лише машини та автобуси проїжджають повз. Ось і її дім. Соломія зраділа йому, як старому другу.
Без мешканців дім здавався порожнім, неживим. Збереглася лавка бля під’їзду, почорніла від часу. А через два будинки від нього вже визирає стріла підйомного крана. Ось-ось знесуть і цей дім.
Соломія заплющила очі й наче побачила маму у вікні другого поверху, яка виглядала її серед дівчаток, що грали у «класики» у дворі. З відчинених вікон лунає дзвін посуду, пахне смаженою цибулею. У чиїйсь квартирі бубонить телевізор. З вікна тітки Оксани лунає її верескливий голос. Вона лає свого п’яного чоловіка.
«Соломіє, обідати!» — донісся з далекого минулого дзвінкий мамин голос.
Соломія здригнулася й розплющила очі. Ні мами, нікого, лише вікна байдуже дивляться на неї порожніми очницями.
Але Соломія вже не може зупинитися й згадує, згадує…
***
— Соломіє, обідати! — кричить у вікно мама.
І вона бігом піднімається по стертим сходам на другий поверх, вбігає в квартиру й ще у передпокої чує мамин голос: «Помий руки і за стіл!» А тато сидить між столом і холодильником та читає газету в очікуванні, коли всі сядуть обідати…
Соломія так яскраво згадала це, навіть відчула запах кислих щів. З очей покотилися сльози, лоскочучи шкіру. Кінчиками пальців вона провела під очима, змахуючи їх.
А ось вона з портфелем іде до школи. Не встигла відійти від дому на кілька кроків, як ззаду почувся тупіт Юрчиних ніг.
— Соломко, почекай! — кричить він.
Догнав, пішов поруч.
— Даси алгебру списати?
— А чого ввечері не зайшов? — спитала Соломія.
— Твоя мама так на мене підозріло дивиться, ніби боїться, що я щось вкраду.
— Не вигадуй. — Соломія ледве повернула голову й глянула на профіль Юрка.
Як змінився за літо, витягнувся. Темне волосся вигоріло на сонці, а смаглява шкіра стала ще темнішою. З коміра сорочки стирчить тонка шия, на якій збоку вдаряється жилка. Їй здається, що вона її бачить. Ні, звісно, не бачить. Просто колись побачила й запам’ятала.
Коли він став таким? Соломія впізнавала й не впізнавала свого друга дитинства, сусіда Юрка, що жив у тому ж під’їзді, на першому поверсі. Побачив її у вікно й вибіг слідом.
Юрко відчув погляд Соломії, теж подивився на неї. Соломія не встигла відвести очі. Погляд очей чайного кольору обпік окропом, щоки й вуха залила крашка сорому, серце забилося часто й нерівно.
Батьки обоє працювали на заводі, від якого й отримали квартири в старому фонді. Мама Юрка теж працювала на заводі, бухгалтером, а мама Соломії — медсестрою у лікарні. Завод теж тут, недалеко, димить високими товстими трубами.
— Ти куди будеш вступати? — раптом спитала Соломія.
— У політехнічний. Після інституту піду на завод інженером, а потім стану директором і все тут зміню.
— Що, правда? — здивувалася, не повірила Соломія. — Ніколи не чула, щоб хтось мріяв стати директором заводу.
— Не віриш? А ось побачиш, — сказав впевнено Юрко.
— Про інженера зрозуміло, а нащо тобі завод? Його от-от закриють. Верстати старі, цехи розвалюються. Легше новий збудувати, — безжурно зауважила Соломія.
— Багато ти розумієш. Його ніколи не закриють. Він один із перших в Україні. Міська пам’ятка. Градоутворююче підприємство. Без заводу тисячі людей опиняться на вулиці без засобів до існування, — серйозно сказав Юрко. — А ти?
— А я вступлю до університету, тільки не тут, а у Києві. Буду перекладачем, побачу багато країн. Хоча лікарем теж непогано стати, психотерапевтом. Ще не вирішила, є цілий рік, встигну визначитися, — вихваляючись, сказала Соломія.
У останню неділю вересня вони усім класом поїхали до однокласника на дачу святкувати його день народження. Дача недалеко від міста, на березі Дніпра. Під ногами шелестіли золоті листки, низьке сонце, пробиваючись крізь рідкісне листя, засІ тоді вона зрозуміла, що їхній шанс — це не минуле, а те, що вони роблять із ним зараз, тримаючись за руки, коли старий дім із дитинства нарешті зник у тіні нового ранку.
