«Ми до вас приїхали, а вас нема!»: Як одна зустріч із родичами перетворилася на справжній скандал
Мене звуть Оксана, і я живу в Києві разом із чоловіком Тарасом. Наша історія почалася дванадцять років тому, коли я приїхала до столиці вчитися в університеті. Закінчивши навчання, я знайшла роботу, а незабаром доля подарувала мені зустріч із Тарасом. Ми зустрічалися рік, а потім одружились.
Перші роки ми жили в батьків Тараса, відкладаючи кожну гривню, щоб купити власне житло. І ось нарешті ми придбали затишну двокімнатну квартиру, правда, в іпотеку, яку ще довго виплачуватимемо. Але все ж — це був наш дім, наша маленька фортеця.
Здавалося б, мрія здійснилась, живи й радій. Та разом із власною квартирою на нас обрушився потік несподіваних гостей. Родичі — хто б сумнівався! — почали один за одним приїжджати до Києва, «відвідати нас» та «побачити місто». Але ніхто, звісно, не хотів платити за готель, адже в нас же «двушка», отже, місця вистачить усім…
Минулого літа, після довгих років без справжньої відпустки, нам із чоловіком таки вдалося узгодити терміни. Ми давно мріяли про море. Купили квитки на 15 червня, я з головою пірнула у збори — валізи, квитки, плани.
І от, 10 червня, мені дзвонить моя двоюрідна сестра Марія. Радісним таким тоном:
— Оксанко, ми тут подумали й вирішили: 20 червня приїжджаємо до вас усією родиною! Я, чоловік і син! Відчиниш нам двері?
Я на мить завагалась, але спокійно пояснила:
— Марусю, ми із Тарасом їдемо на море. Нас не буде вдома.
Її відповідь була, м’яко кажучи, несподіваною:
— Яке ще море?! Що ви, здавайте квитки! Ми ж майже рік не бачились! Родина важливіша!
Я зітхнула й рішуче відповіла:
— Ні. Ми їдемо відпочивати, як і планували. Квитки куплені, валізи зібрані. Навіть заради тебе, Маруся, я не відмовлятимусь від відпустки.
Сестра кинула трубку. Я знизала плечима й повернулася до зборів. Ми вилетіли 15 червня, як і планували. Сонце, пляж, щастя.
І ось ввечері 20 червня телефон дзвонить. Номер Марії. Я машинально піднімаю слухавку — і чую крики:
— Оксано! Де ви шатаєтесь?! Ми стоїмо біля ваших дверей, дзвонимо, а вас нема вдома! Це ж безчестя!
Я спокійно відповіла:
— Ми на морі, Марусю. Я ж тебе попередила.
— Я думала, ти жартуєш! Щоб нас відмовити!
— Ні, я говорила серйозно.
— І що нам тепер робити?!
— Знімайте готель. Або їдьте додому.
— У нас нема грошей на готель!
— Тоді вирішуйте самі. Ви дорослі люди. Я зробила своє — попередила.
І на цьому розмова скінчилась — Марія знову кинула трубку. Відтоді вона мені більше не дзвонила.
Пізніше я дізналася, що сестра встигла рознести по всій родині «жахливу новину»: мовляв, я така невдячна й безсердечна, кинула рідну кров без даху над головою! І найобурливіше — майже всі родичіІ найбільше мене вразило, що їм було зручніше звинувачувати мене, ніж зрозуміти просту річ — навіть рідні люди не мають права вимагати, щоб ми відмовлялися від свого щастя заради їхнього комфорту.
