Бажана онука
Надія Михайлівна знову і знову набирає номер сина, що зараз у рейсі. Але звязку, як і раніше, немає.
Ой, і наробив же ти, синочку, тривожно зітхає вона й уперто тисне на знайому кнопку. Дарма. Телефон залишиться глухим, доки Михайло не дістанеться бодай до найближчої гавані. А це ще невідомо коли. А тут таке сталося!
Сон уже другу ніч не бере Надію Михайлівну все через клопоти із сином!
* * *
А почалося воно ще кілька років тому, коли Михайло навіть не думав про далекі рейси. Син виріс чоловіком а з жінками усе не клеїться: то не влаштовують, то характер не такий Надія Михайлівна болісно спостерігає, як руйнуються, здавалося б, чудові стосунки з порядними, гарними дівчатами, яких вона вже мимоволі приміряє на роль невістки.
У тебе характер нестерпний! свариться Надія із сином. Все не по тобі! Та яка жінка витримає ідеальні твої вимоги?
Не розумію твоїх докорів, мамо. Тобі б лише невістку, і байдуже, яка вона людина?
Чому ж байдуже! Мені важливо, щоб любила тебе й була порядна!
Син відмахується, мовчить і саме це так злить матір. Як він може вдавати великого життєвого мудреця перед тією, хто його виростила, втішала у дитинстві? Хто з них старший, зрештою?
А що ж не так було із Марисею? з ноткою роздратування вигукує вона.
Я ж уже пояснював.
Ну добре Марисю згадувати не варто було, але Надія Михайлівна не бажає поступатися. Якщо тобі й справді здалося, що була нещирою… хоча мені й досі це дивно
Мам, не варто знову про це. Марисю я не бачу поряд із собою на все життя.
Ну а Роксолана?
І Роксолана теж.
А Зоряна? Добра, спокійна, домашня дівчина. Завжди допомогти пропонувала…
Так, мама, вона добра. Та ніколи мене не кохала.
А ти її?
Може, й ні.
А Демяна?
Та годі вже, мамо!
Як «годі»? Нічого ж не влаштовує! Ти, як твій покійний тато! Вже б родину створив, онуків подарував!
Може досить цих балачок? не витримує Михайло й тікає з дому.
«Увесь в батька прискіпливий і впертий,» бурчить із образою Надія Михайлівна.
Час спливає, дівчата навколо Михайла змінюються, а мрія потішитися сімейним щастям сина і поняньчити онуків все недосяжна. А там і взагалі професію змінив працювати на суднах запропонував давній приятель. Михайло погодився. Дарма Надія Михайлівна відмовляла його від цієї затії.
Мам, це чудова можливість! Хлопці там отримують шалені гроші! У нас із тобою все буде!
Нащо ті гроші, як тебе вдома не буде? Краще вже жінку шукай, родину заведи.
Родину ще й утримувати треба. А коли діти підуть, хіба в море попливеш? От і зароблятиму, доки можу, а далі все решта зробимо.
Приносив Михайло й справді чималі гривні. Після першого рейсу зробив у квартирі ремонт. Після другого дав матері банківську картку.
Це щоб ти ні в чому собі не відмовляла!
Та мені й досі нічого не бракує. Тільки онуків нема, а час іде Я вже стара!
Яка ти стара?! Не сміши мене! До пенсії ще багато, сміється син.
Грошей із картки Надія Михайлівна не брала. Їй вистачало зарплати з аптеки, де працювала. «Хай лежать до кращих часів, Мишко й не перевіряє подивиться потім і здивується, яка мама хазяйновита,» заспокоює себе.
Так вони і жили кілька років. Повертаючись із моря, Михайло намагався надолужити все з друзями гуляв, вечори не вдома проводив, дівчат водив, але вже не знайомив із матірю. Коли Надія Михайлівна дорікнула йому цим, почула у відповідь:
То щоб ти зайвого не думала, якщо так і не оженюся. Я ж не збираюся на таких одружуватися!
Було їй прикро, ще й тому, що син прямо сказав: вона дуже довірлива. Ніби це вада! Назвав довірливою отже, дурною! Він, мабуть, так і думає
Увечері Надія Михайлівна випадково бачить сина з дівчиною. Прокидається шалене бажання допомогти, втрутитися у життя Михайла, і вона без вагань підходить до пари. Дорослий син аж розгубився, але мусив знайомити матір.
Лада їй сподобалась. Струнка, кучерява, врода приємна, манери уважні. Побачивши таку, Надія Михайлівна миттю забула всі колишні образи.
«Може, й справді йому не щастило раніше? Може добре, що тих інших залишив інакше таку би не зустрів!» радіє про себе.
Роман між сином і Ладою триває цілий відпустку. Вона кілька разів гостює у них розумна, товариська, з нею приємно. Та коли Михайло готується до нового рейсу, Лада раптом зникає.
Ми з Ладою більше не спілкуємося. Не чіпай її! відрізає син і їде.
Все голову сушить Надія Михайлівна, що ж сталося, дізнатися ніде.
* * *
Минув рік. Син приїздить додому, та на розпитування про Ладу відповідає сухо і холодно.
Господи, і цій чимось не догодила?! врешті не витримує вона.
Мамо, це моя особиста справа. Якщо я не разом з нею значить, так треба. Не втручайся!
Майже в сльози Надія Михайлівна.
Та хвилююся я за тебе, Мишко!
Не треба! рубає син. Не лізь! Я ж просив з Ладою не спілкуватися! І мене не діставай!
Знову син у морі, а Надія Михайлівна веде тихе життя.
Одного разу, під час зміни в аптеці, заходить молода жінка за дитячим харчуванням. Це Лада! Соромязливо опускає очі й поправляє шапочку дівчинці в візочку.
Ладочко! Як рада тебе бачити! Михайло ж нічого не пояснив, лиш у рейс поїхав
Так? сумно дивиться Лада. Ну, так виходить.
Надія Михайлівна хвилюється.
Скажи мені правду, що сталося між вами? Знаю свого сина характер важкий, може, образив тебе?
Та нічого Я не тримаю зла. Ладно, ми підемо ще в магазин треба.
Та заходь хоч інколи сюди, поговоримо!
Лада приходить у наступну зміну по ті самі покупки. Потроху Надія Михайлівна випитує: Лада завагітніла від Михайла, а він сказав дитина йому не потрібна, йому до дітей колись буде, а зараз у нього море. Після того й зник.
В рейс рушив, певно Лада знизує плечима. Ну, то вже нічого. Нам і одній добре!
Надія Михайлівна ледь не навколішки біля візочка заглядає на дівчинку:
То це ж моя онучка?
Виходить, що так. Анничка.
Аннічка…
***
Не знаходить собі місця Надія Михайлівна. Випитала: з Ладою знімна квартира, але грошей нема, роботу ще шукати додає, хоче до батьків вертатись. Від самої думки, що онука поїде в інше місто й більше її не побачити, Надію Михайлівну стискає серце.
Переїжджай до мене з Анничкою! Це ж моя онука! Я допоможу, на роботу влаштуєшся, а Михайло грошей шле купу: нам вистачить. Аннусі все буде!
А Михайло?
А що він скаже? Натворив тепер хай хоч мати рятує. Я з ним потім ох і поговорю!
І стали жити разом. Надія Михайлівна не шкодує нічого для внучки: часу, грошей. Обирає менше змін, аби бути з Анничкою. Лада влаштовується на роботу, повертається згодом, зморена.
Цілий день на ногах, усі такі нервові клієнти!
Піди відпочинь, а я Анничку скупаю й вкладатиму!
А відпустка Михайла вже ось-ось. Надія Михайлівна уявляє, як з кулаками зустріне сина, а Лада все більше нервує.
Михайло повернеться виганятиме нас із Анничкою! Дарма я до вас перебралась. Завтра почну шукати іншу квартиру.
Хто це вас виганятиме? Їхати нікому не дам! Повернеться я йому все скажу!
Виганить, Надіє Михайлівно Та й головне, не хочу бути для вас тягарем! Я краще до батьків, а з вами звязок тримати буду.
Ага, вигадала! Тут я господиня, і вирішує лише я!
Як Лада не пручалась, але Надія Михайлівна стояла на своєму онука залишилась у неї.
Якось за вечерею озвучила свою думку:
Квартиру, мабуть, треба на Аню переписати. Аби не було питань згодом. Михайло так і не оженився, а дитині щось лишитись повинно. Ніколи вже він у документи себе татом не вписав, глянула на Ладу, а та аж очі опустила.
Вибачте… Я…
Все розумію. Але оформити треба. Завтра підемо й зробимо.
Ой, не треба, Надіє Михайлівно! У моїх теж квартира є
І не відмовляй! перебила вона. Я так вирішила.
Пішли до нотаріуса та там відмовили:
Має ваш син виписатися, інакше документи не оформимо.
Надія Михайлівна нервує, але до приїзду Михайла лишилось небагато, сподівається вирішити. А от Лада стає неспокійнішою й десь зникає вечорами.
Де ти пропадаєш? питає Надія Михайлівна. Лада збирається:
Та на роботі Аванс хочу отримати, начальник не дає, поки не виконаю завдання.
А що, грошей бракує?
Лада мовчки роздягається вдома. Надія Михайлівна бачить, що частина речей уже складена у велику сумку.
Ти хіба кудись збираєшся?
Надіє Михайлівно! Я мушу поїхати, коли Михайло повернеться
Не відпущу ні тебе, ні онуку! відрізає вона. Трохи подумавши, додає: Зрештою, перестань тягнутися до тієї роботи! Я тобі казала, де карта лежить, код там. Купи усе, що треба, краще побудь із дитиною. Анничка ж і забути може, як виглядає мати. Як хочеш, аби Михайло прийняв тебе навчись бути хазяйкою.
Лада мовчить. Михайло мав повернутись ще за два дні.
* * *
Вранці, у день приїзду сина, Надія Михайлівна вирішує зайти до кімнати Лади й Анни, глянути на онучку уві сні. Але Лади нема, лише Анничка солодко спить.
«Дивно. Куди вона так рано? Шоста лише. Ще так ніколи не йшла»
Пішла на кухню готувати улюблені Михайлові страви. Тішиться: ось розповість синові все, навіть змусить вибачитись перед Ладою.
І ось лунає дзвінок у двері.
Михайло входить застигає у порозі, бачачи матір із дівчинкою на руках.
Привіт, мамо. Що за дитина? Я щось пропустив у рейсі?
Це ти краще знаєш!
Не розумію, знімає взуття Михайло. Розповідай, що сталося, поки мене не було.
От і пригоди: знайшла свою онуку, Анничку! суворо дивиться на сина.
Яку онуку? У мене є брати чи сестри?
Не глузуй, Мишко! Лада все розповіла! Несолодко ти мені дістався Соромно за тебе!
Лада? Ой, мамо, по-перше, я просив тебе з нею не возитися. По-друге, при чому тут Лада й ця дитина?
Надія Михайлівна, вся знервована, вивалює синові все як є, не шкодуючи докорів. Михайло, почувши це, хапається за голову:
Ой, ти Мамо!
Що, знову назвеш мене дурною? А я…
Це не моя дитина! Лада тебе обдурила, а ти Ти така довірлива! Вона ж заради грошей Що вона у тебе взяла?
Та нічого! Ти просто…
Мамо! Перевір свої заощадження! Лада вже, мабуть, втекла з ними!
Вона на роботі! вперто відповіла Надія Михайлівна.
Довго сперечаються, зрештою Михайло погоджується зачекати, поки Лада повернеться, і зі всім розібратися.
Чекають до вечора. Надія Михайлівна розповідає, як жила з Ладою й онукою, хотіла квартиру оформити. Михайло терпляче повторює: її просто дурили. Але
Я не вірю! Лада чудова дівчина…
А от чудова шахрайка! лагідно промовляє син. Ти надто легко довіряєш!
Не кажи так! От повернеться побачиш! А я поки з онукою пограю.
Та не онука вона тобі!
Мати зло дивиться.
Зрештою, це можна перевірити ДНК.
Саме так і зробимо, гордо відповідає Надія Михайлівна й йде.
На вечір її нема. Не повертається й наступного дня. Телефон мовчить. Надія Михайлівна прямує у ту установу, де, за словами Лади, вона працювала. Привізши з собою Анничку, дізнається: такої дівчини тут не було. Хоч фото показуй відповідають те саме.
Поспіхом добирається додому за рекомендацією сина перевіряє гроші: ані картки, ані гривень нема. У шафах жодної речі Лади. Тільки речі Аннички.
І тільки тут розуміє: її обдурили.
Як так?! Я не вірю! Не могла залишити Анничку й утекти!
Могла ще й не таке! хмуро видає Михайло. Та як я з нею звязався! Мене ж попереджали хлопці Федько тоді розповів, як його обікрала А потім, коли вже ми зустрічались, казала, що вагітна. Від мене, нібито Ха. А вона по хлопцях гуляла.
Та яка ж я дурна, наївна! ридає Надія Михайлівна. Чому ти не сказав? Я б хоч знала!
Не хотів засмучувати. Ти так завжди до всіх щиро.
Що тепер?
Йти до поліції! Добре хоч не встигла ану квартиру переписати лишилися б на вулиці.
Заяву до поліції написали. Шукати Ладу марно. Наче воду в Дніпро кинули. Місяці минають, новин немає. На щастя, багато з картки взяти не встигла: Михайло одразу заблокував рахунок. Картку незабаром знайшли на київському вокзалі.
Поки тривали пошуки матері дозволили Анничку залишити з Надією Михайлівною. Для цього довелося їй навіть звільнитись із роботи. Добре, заощадження сина на все вистачили. ДНК-аналіз показав: Михайло не тато дитини. Але пані Надія вже так звикла до малої, що серце не наважилось її віддати. З сином порадились вирішили ростити Анничку, як рідну. Про Ладу ні чутки, ні відомості. Її заочно позбавили батьківських прав. Оформлення опіки над дитиною то ще квест! Михайлові відмовили (через відсутність дружини), Надії Михайлівні вдалося, щойно вона повернулась працювати та влаштувала Анничку до садочка. Життя потихеньку стало на місце.
А через рік з чергового рейсу Михайло повертається з дружиною:
Знайомся, мамо, це Соня. Житимемо разом.
А як же Надія Михайлівна розгублено згадує про дитячу, сама не знає, чи в курсі Соня.
Соня лагідно усміхається:
Дуже приємно, Надіє Михайлівно. Михайло розповів мені все, і я у захваті від вашого вчинку! Якщо дозволите брати участь у вихованні Аннички я буду щаслива.
Я якраз завершу роботу в морі, і ми з Сонею удочеримо Анничку! додає Михайло.
Надія Михайлівна сяє від щастя.
Господи, яку ж я маю радість! Заходьте, сідайте до столу, я наварила всім вистачить!
І витирає щасливу сльозу з лиця.
