Бути вдовою в тридцять два — це не просто біль. Це щоденна боротьба, де ти не маєш права на слабкість. Особливо коли на руках маленька дитина, а попереду — вічне почуття провини перед собою, перед життям, перед донькою. Чоловік пішов раптово — автомобільна аварія, одного ранку, без прощання. І я залишилася сама з крихітною Олесею та відчуттям, що далі не буде ні світла, ні тепла, ні майбутнього. Але, мабуть, доля вирішила випробувати мене на повну.
На щастя, після університету мене відразу взяли на роботу — не найпрестижнішу, але стабільну. Материнство не зруйнувало мою кар’єру, але зробило кожне досягнення вдвічі важчим. Я економила на собі, прокидалася до світанку, поверталася додому вже вночі, знесилена. Все трималося лише на любові та допомозі мами. Саме вона тоді підставила мені плече: годувала, гуляла з Олесею, допомагала з уроками. Без неї я б не впоралася.
Перші роки були ніби у тумані. Я навіть не могла подумати, що колись знову впущу до серця чоловіка. Та й як? Дитя потребувало батька, а я навіть слова «кохання» не могла вимовити без сліз. Олеся росла, потім — школа, підлітковий бунт. Сварилися, мирилися, знову сперечалися — але я завжди була поруч. Хотілося, щоб вона виросла сильною, але не жорстокою. Я старання не жалувала.
Коли вона вступила до університету, я вирішила відступити. Не лізти, не дихати їй у потилицю. Іногда питала про її хлопця, але відповіді були короткі. Це її життя, її вибір. Я своє вже прожила… Так думала, поки один колега, Тарас, не запросив мене до театру. Сходили кілька разів. Нічого не вийшло. Я ще жила минулим, а він — спогадами про колишню дружину. Розійшлися тихо. Але я згадала, що я жінка. Що можу сміятися, слухати компліменти, отримувати квіти. Мені їх уже давно ніхто не дарував.
Минуло багато років. Олеся вийшла заміж, народила сина — я стала бабусею. Зять у неї чудовий, стриманий, терплячий. Навіть її непростий характер витримує — отже, любить. Я пишалася ними. Думала, на цьому моє життя і закінчується. Але воно раптом… почалося знову.
Олег з’явився несподівано. Ми зіткнулися на виставці. Він — удовець, я — вдова. Спочатку просто розмовляли. Потім — прогулянки, дзвінки, цікаві історії. Він працював економістом, половину життя провів у відрядженнях. Ерудований, тонкий, з глибоким поглядом. Мені з ним було тепло. Спокійно. Без надриву. Просто — рідна душа.
Але варто було мені згадати про нього, як донька перетворилася на камінь. Олеся була в шаленстві. Її все дратувало: його вуса, його голос, його вік (він молодший за мене на три роки). Навіть те, що він заздалегідь розпорядився своїм майном між дітьми — для неї це було підозріло. Вона казала, що я наївна, що мною користуються. Не слухала, перебивала, йшла геть, коли я намагалася пояснитися. Адже я ніколи не просила в неї ні поради, ні дозволу на щастя…
Вона приходила все рідше. Раз на місяць, іноді — з онуком, іноді — сама. Дивилася з докором, ніби я зрадила її. А я — адже все життя тільки й жила для неї. Все віддала. Навіть власне щастя — на вівтар материнства.
Кілька разів я брехала — казала, що ми з Олегом давно не бачилися. Що все скінчилося. Лише б не бачити цієї образу в її очах. Але я втомилася. Втомилася ховати своє любов, ніби це злочин. Мені боляче, що донька ставить мене перед вибором: він чи я. Невже дорослі діти мають право руйнувати те, що ще може зігріти душу їхніх батьків?
Може, варто зібрати всіх за одним столом. Поговорити. Спокійно, по-людськи. Але я боюся: раптом сварка, раптом назавжди обірветься те крихке, що залишилося між нами. Я не знаю, як вчинити. Боротися за своє право бути щасливою — чи відпустити все і знову залишитися самій заради миру в родині.
Поки я чекаю. Поки мовчу. Але всередині кричить: адже я теж людина, і я маю право на любов — навіть у шістдесят.
