**Щоденник**
Ми з Володимиром познайомилися ще в інституті. Обидва жили в гуртожитку. Вирішили, що будемо разом, але лише після закінчення. Як завжди, життя внесло свої корективи у прості плани закоханих. На останньому курсі я завагітніла.
— Володю, що робити? — Я в розпачі дивилася на нього. — Ти ж знаєш, яка у мене строга мама? Відпускати на навчання не хотіла. Ледь умовила. Обіцяла, що не потраплю, як вона, не народжу без чоловіка. А тепер як? Як я повернуся додому? Мати мене вб’є. — Я прикусила губу, щоб не розридатися.
Володимир теж злякався, але вирішив вчинити по-чоловічому. Його батьки не ставили умов, коли відпускали на навчання до великого міста, а я була його коханою — тому він запропонував одружитися. Попереду держіспити, не до весілля.
Подзвонив батькам, чесно розповів усе, сказав, що приїде після інституту з дипломом і дружиною. Вони, звісно, поворчали, без цього ніяк. Але що поробиш — нехай їдуть разом.
Я жахливо ховала за спиною чоловіка випинаючий живіт, стоячи у тісних сінях його батьків. Батько хмурився, мати хитала головою і лаяла нас, що поспішили з дитиною, одружилися без благословення. Не до добра це. Хіба так починають життя? Поохали, поворчали, але вирішили допомогти. Продали дачу, зібрали останні гроші й купили нам однокімнатну квартиру.
— Чим могли, допомогли. Далі — самі, — промовив батько.
Через два місяці я народила доньку.
Володимир працював, але грошей на родину постійно не вистачало. Батьки й так віддали все. Соромно було тягнути з них далі — треба було самому заробляти. Колишній шкільний друг запропонував справу — торгувати комп’ютерами.
— Діло перспективне. Зараз саме час, їх розкуповують. У мене є зв’язки з постачальниками, домовлюся. Ти якраз вчасно повернувся. Ти в комп’ютерах шариш, а я тільки вчуся. Разом розкрутимо бізнес! — умовляв він.
Дев’яності з рекетом минули. Ризик був, але все легально, можна спробувати. І Володимир погодився. Тільки довелося позичити велику суму для старту.
Товар закуповували неліквідний, зато дешевий. Володимир доводив техніку до ладу, встановлював програми, лагодив, якщо треба. Продавали у кілька разів дорожче. Діло пішло. Він не лише повернув борг, а й купив двокімнатну квартиру.
Донька підросла — треба було віддавати її до садочка. Я мріяла вийти на роботу.
— Сиділа б вдома, грошей вистачає. Нащо тобі це? — бурчав Володимир. — Краще б про сина подумала.
— Дахи трохи відпочину. Я ще від пелюшок не відійшла. Після інституту жодного дня не працювала. І Софійці корисно з дітьми спілкуватися. Як потім у школу йтиме? — умовляла я.
Але в садок просто так не попасти — місць немає. Мені запропонували піти нянею, тоді й доньку візьмуть. Я не вагалася — згодилася.
— З вищою освітою — нянею? Не ганьби мене, — гарчав Володимир.
— Не сердься. Це лише на рік, аби Софійку взяли. Потім звільнюся і влаштуюся нормально. А донька завжди на очах буде. Як же погано? — м’яко переконувала я.
Тоді онлайн-робота ще не увійшла в життя. Інтернет був повільний. Володимир поворчав, але поступився.
Його бізнес ішов вгору, викликаючи у конкурентів заздрість. Але одного разу все рухнуло. Щойно закупили партію ноутбуків — за ніч їх вивезли, а крадіжку прикрили пожежею. Втратили техніку і залишилися у боргах.
Другар запив. А Володимир — ні, у нього ж сім’я. Але гроші за комп’ютери треба повертати. Можна, звісно, продати квартиру, але де жити? Знову до батьків на колінах повзти?
Володимир шукав роботу. До бізнесу більше не хотів. І допоміг щасливий випадок: на дорозі застрягла машина. Він підштовхнув, побачив на задньому сидінні процесор, заговорив з водієм. Той, дізнавшись, що Володимир комп’ютерник, запропонував роботу. На їхньому підприємстві техніки багато — треба налаштовувати, лагодити, програми встановлювати. Саме те, що Володимир умів і любив. Він погодився.
Борг поступово виплатив. Життя налагоджувалося. Донька підросла, через рік закінчувала школу, збиралася в університет. Здавалося, всі біли позаду.
Того дня Володимир затримався на роботі. Я готувала вечерю, а донька з подружкою слухали музику. Потім подруга зібралася додому.
— Мам, я проведу! — скрикнула Софійка з передпокою.
— Не забарися! — встигла я крикнути, коли двері за дівчатами зачинилися.
Я вимкнула газ і сіла перед телевізором. Ішов якийсь фільм. Задивилася, забула про час, не помітила, як повернувся чоловік.
— Чого так тихо? Софа вдома? — спитав Володимир, потираючи замерзлі руки. — Різко похолодало.
Тут я згадала, що донька пішла проводити подругу. Скільки часу минуло? Двадцять хвилин, півгодини? Вона давноЯ кинулась до вікна і, дивлячись на темну вулицю, раптом зрозуміла, що коли б ми взяли собаку раніше, може, вона б затримала Софійку вдома, і цього жаху ніколи б не сталося.
