Маючи свіжі спогади із сімейних дебатів, нарікала чоловікові: мовляв, живеш у моїй квартирі, розслабився. Ну, а він що тихенько на вихідні зібрав валізку й чкурнув, навіть дверима не гримнув.
Ото нещодавно ми з родиною поїхали в село до родичів, і там почули одну цікаву історію. Слухай уважно. Є така собі Марічка колишня дружина Олексія. Разом вони прожили понад два десятки весен. Особливостей їхнього подружнього життя я не знаю, тільки ось, що розказали місцеві бабусі на лавочці.
Після весілля, матір із батьком Марічки подарували молодятам квартиру в Луцьку. На той час Олексій складав шафи на меблевій фабриці, а Марічка працювала у сільраді зарплати були не космічні, але на борщ, картоплю й навіть трішки сала вистачало. Олексій руками вмів усе: підмостив, прибив, підкрутив. Дім оживав буквально на наших очах.
Дитину мали одну сина. Характер в нього, скажемо так, проблемний: ніби й хороший хлопець, але шкодливий і впертий, як козак на переправі. Марічка все дозволяла, мамин зайчик; тато ж навпаки завжди гальмував: Виросте з нього ще ледащо, попереджав Олексій. Через це вічно чубилися. Олексій стояв на своєму хай син росте чоловіком: і відповідальним, і з руками з потрібного місця.
Як був ще малим, Олексій тягнув сина до гаража хотів навчити, як гайки крутити, лампочку міняти, хоч би двері змастити. На початку хлопчисько навіть цікавився, а потім, бац і все, йому вже не модно.
А Марічка зовсім по-іншому його балувала. Пояснювала синові, що фізичної праці він не створений, нікуди не мусить лізти сам, і взагалі краще купити новий телефон, ніж щось лагодити. Таким чином хлопа привчили, що все можна отримати за дякую і нічого у відповідь не робити.
Ясна річ, у хаті почались сварки гіркіші, ніж борщ без мяса. Син, як підріс, закінчив гімназію й пішов у виш. Вчитися не горів бажанням, бо знав: батьки за все платять, гроші на рахунок підкидають, а у заліковці головне не оцінки, а обкладинка.
Ну що, маємо класного хлопака? злостився Олексій до Марічки. Він би й воду з криниці не витяг, та ще й руки забруднить! Чи може, ти й роботу йому знайдеш? Ні, хай живе материн синок, а я буду крайній. Так простіше…
Чого це все тільки мені? Він же і твій син.
Він уже не малий! Через півроку повноліття, а ти до нього, як до малюка. Йому вже час самостійно вчитися на життя я ж попереджав, але ти мене ніколи не слухала. Я з нього мужчину зробити хотів! А тепер що виростили ледачого принца.
Ну й ти теж геній! Живеш у моїй квартирі стільки років! Могли б і свою вже купити, якби захотів. Робота добротна, а все одно нарікаєш мені! А ще комусь лекції про виховання читати…
Але в цій квартирі і мій вклад є! Ми ключі разом отримали на весілля. І я влупив туди душу і серце! А ти мені чужий, такий-сякий. У всіх все гірше, а у нас біда, бо я, бач, не власник.
Марічка лише зітхнула і майже непомітно вислизнула з кухні. Після цієї суперечки вже майже не розмовляли, батько з сином віддалялися все далі. Син ставав ще більшим бізнесменом, кожного разу відмазувався, коли потрібно було допомогти татові бо дуже зайнятий.
Олексій зрозумів у родині для нього вже немає місця. Одного суботнього ранку зібрав свої килимки, зарядив усю готівку в гривнях, що заробив і насидів за роки фабрики, і поїхав у село під Ковель. Завжди мріяв про будиночок з городом і річкою поряд, аби на старості жити спокійно, може, з Марічкою.
Будівництво хати зайняло кілька місяців. Сам усе влаштував, навіть вишні на городі посадив. Тим часом познайомився з вдовою Оленою цікава жінка! Через два роки живуть разом, не сваряться, не ділять хто де в хаті сидить все спокійно.
А що Марічка з їхнім сином? Відтоді не зателефонували Олексію жодного разу, навіть вітаю на свята не передали. Ось так, буває в житті: хтось навчає будувати меблі, а комусь легше скласти валізи і залишити все по-старому.
