Дочко, як ти? А як малюк? До речі, ім’я вже придумала?
Ще не дала йому імені. Хай вже нові батьки назвуть, як хочуть. Залишаю його, мамо… Залишаю… Нікому ми не потрібні, зовсім самотні у цілому світі.
Зоряно, вам дитину принести на годування?
Ні, я ж казала буду писати відмову.
Медсестра лише хитнула головою та вийшла. Зоряна повернулася до стіни і заплакала. Інші мами в палаті перезиралися й годували своїх немовлят, ніби всі разом у човні на весняному паводку.
Приїхала Зоряна вночі, усе промайнуло, ніби вітер за вікном. Хлопчик три кіло п’ятсот, здоровий, щічки наче яблучка після дощу. Глянула на нього й сльози побігли, не від щастя, а якимось холодом зсередини.
Ну що ти, все ж минулось, гарний у тебе син, ще й міцний. Доньку, певно, хотіла? Нічого, ще повернешся сюди й за донькою.
Я залишу його… Не заберу.
Ну от, і що це за дурниці? Подумай ще, це ж твоє рідне, хіба не жаль тобі?
Дарія, сусідка по палаті, сиділа із чоловіком у коридорі. Розповідала, як їхня мала смішно чхає, щебетала, аж сміх лунав під стелями. Тут зайшла жінка із пакетом, попросила покликати Зоряну.
Дарія завела її.
Доню, як ти? А як синок? Може, вже ім’я вибрала?
Немає імені. Дасть хто захоче. Я залишаю його, мамо Одні на світі, нікому не потрібні…
Зоряна вхопилась руками за обличчя, заплакала, ніби дощ по осінньому листі. Дарії стало ніяково, вона попрощалася з чоловіком і зникла у тому блідому коридорі сну.
Ти ж не сама, я з тобою, дочко. Але ж Володька пропаща душа, нічого не скажеш. Коханка його і намовила, ніби то не він батько, от він і повірив. Схаменіться, мабуть, та й прийде. Он гостинця тобі принесла їж, молоко, щоб малому вистачало. А сина назви Ярином.
Зоряна зайшла до палати і засунула пакет у тумбочку. У коридорі клекотіли дитячі голоси. Зоряна вийшла в той клекіт.
Це мій?
Твій… Хочете погодувати?
Медсестра принесла малого. Він плакав, обличчя було рум’яне, як свіжа полуниця.
Ну, не плач, зараз матуся тебе пригорне.
Зоряна невпевнено пристроїла малюка. Дарія допомогла. Дитинка притихла, ніби змирилась із всесвітом. Зоряна раптом всміхнулась що він кумедний, той карапуз! Пихкає собі, старається.
Тепер Ярина приносили до Зоряни на кожне годування. Вона з цікавістю вдивлялася в його носика-гудзичок, настовбурчені брови.
Зоряно, це мама твоя була? Приємна жінка така.
Ні, це свекруха. Мамусі не стало ще, як я була мала, тато пропадав десь, тітка виховала. Вийшла заміж, до чоловіка в дім переїхала. Було добре, доки не з’явилася коханка.
Пішов до неї, а мене викинув із серця. А тут ще й пологи…
Куди ти тепер із малим?
Свекруха кличе до себе, сама живе, чоловіка немає, син один і той утік. Добра жінка, завжди до мене по-людськи.
То йди, допоможе тобі, з онуком буде. А він, можливо, схаменеться…
Так Зоряна і зробила. Ганна Петрівна все допомагала, внука зацілувала, як сонячний промінь.
Місяць минув і тут повернувся той, кого не чекали. Зоряна саме за продуктами вийшла.
Мамо, я з Катрусею їду до Польщі на заробітки, робота є. Заїхав попрощатися і… трохи гривень попросити.
Не дам! Дружину вагітну кинув… Мало хлопця в роддомі не залишили… Ти батька свого не бачив, а то б одержав добряче! Нема грошей. Онуку треба більше, а ти сам собі радуй.
Ярин заквилив, Ганна Петрівна кинулася до ліжечка.
Навіть на сина не подивишся? Твоя копія!
То яке мені діло він не мій… Зоряна десь там його…
Дурний ти, Володю. Йди, живи далі в своїй дурні…
Ганна Петрівна на пенсію пішла, місце віддала Зоряні. Ярин пішов до садочку. Жили вони весело і втрьох, ніби в дитячій казці.
Ганно, твоя невістка, бачу, ніяк не їде від тебе? Де ж то видано, щоб свекруха з невісткою, а сина виставила!
Мені Зоряна дорожча за сина, й онук радість моя. Для них і на світі живу, Віро. А ти своє неси мовчки.
Віра лише кивнула й побігла, як вітерець по весняному провулку. Думала собі: вже в неї як у людей, синок би був головним…
Все частіше стала Зоряна чепуритись і вечорами зникати.
Зоряно, ну й як його імя?
Чиє, мамо?
Ну, до кого бігаєш… Розкажи мені, дочко.
Та ні, просто гуляємо… Він у гості до родини приїхав, так випадково і познайомилися.
Знає він про Ярина?
Так, усе знає.
То веди додому, нехай познайомиться з нами.
Олекса так звався знайомий Зоряни приніс кошик ягід та пиріг, що його тітка спекла. Яринові подарував машинку й футбольний мяч.
Вечір був ніби з вишневого варення. Олекса розповідає історії, де їжак грав на сопілці, Зоряна регоче, Ганна Петрівна витирає сльози сміху. А коли Олекса пішов, Зоряна питає:
Ну, як він тобі, мамо?
Доброї душі людина, дочко. І головне, кохає тебе по-справжньому. Не згуби свого щастя!
Через місяць Олекса прийшов свататись.
Тепер спокій будете мати. Переїжджаємо до Львова, у мене там дім. Люблю вас, і Ярина як сина прийму. Благословіть нас.
Ганна Петрівна проводжала їх на вокзалі: Зоряна, Олекса, Ярин. В обіймах і слізно, ніби серце роздвоїлося. Вони поїхали у кольоровому тумані вагонів обіцяли телефонувати, приїздити…
Рік минає. Зявився син, Володька недоглянутий, зодягнений абияк.
Господи, де ти такий ошуканий, Володю. Розпатланий, як верба після дощу. Де твоя Катя?
Нема вже Каті Пішла до багатого, всі мої копійки програлися. Згадав, що є ще мама і дім…
Вчасно згадав. Стільки літ ні слуху, ні духу.
І про сина казала збрехала, аби з сімї мене вигнати. Я повірив Хочу сина побачити. Де він?
Втратив ти своє щастя, Володю. Зоряна заміжня, щаслива. Олекса Ярина на себе документально оформив, тож ти йому не батько. А я збираю речі і їду до них. Зоряна доньку народила допоможу та онучку побачу. А ти бережи дім.
Ганна Петрівна їхала поїздом, обличчя світилася, мов ліхтарик на нічній станції. І думалося: який дивний той світ, коли ти комусь потрібний, коли можеш підставити плече, наче дерев’яний місточок над туманною річкою. Якби не підставила колись, хтозна, яким би все склалосяІз вікна вагону Ганна Петрівна довго милувалася полями соковиті, квітучі, як на щастя. У Львові її зустріли: Ярин в обіймах, Зоряна усміхнена, маленька онучка хиталася в пеленаторах, а Олекса підморгував довірливо, ніби всі вони одну сімю завжди і складали.
Бабусю, а ти надовго тепер? тягнувся Ярин.
Я назавжди, сину, якщо приймете.
Зоряна притисла маму міцно, так, як колись дитям стиха, вдячно. На кухні вже пахло пирогами і новим життям. Олекса жартував, малу тягнув на руках, Ярин показував свої малюнки родина, де всі разом, навіть собака й кіт намальовані пліч-о-пліч.
Увечері вони з Ганною Петрівною вийшли на балкон зорі світилися тепло, ніби дивилися у дім, де вже не самотньо.
Ти знаєш, дочко, справжнє щастя не те, яке приходить само, а те, що створюється наперекір всьому. І ти створила його. Щастя це коли твоя любов комусь потрібна.
Зоряна мовчала, а серце билося легко й спокійно. Десь у ніч впліталися голоси дітей, запах яблук, і тонка надія, що попереду лише яскраві дні.
Бо коли у твоєму домі світло, навіть чужі залицяються до нього а свої завжди знаходять дорогу назад.
