Щоденник.
Сьогодні зранку, біля нашої хлібної крамнички на проспекті Миру в Черкасах, я знову стала свідком гіркої людської історії. Стояла літня жінка, вся така горда, очевидно, освічена не схожа на жебрачку. Вона просила:
Донечко, відріж мені, будь ласка, хоч чверть буханця, я тобі завтра занесу гроші. У мене вже паморочиться в голові від голоду.
Продавчиня відповіла їй, навіть не дивлячись у очі:
Це ж хлібна крамниця, пляшки приймають окремо, читаєш же, написано: спочатку пункт прийому, тоді гроші на хліб. Чого ж ви хочете? Пункт вже закрито, працює тільки до дванадцятої.
Я стояла збоку, слухала і мені стисло серце. Вона, ця жінка, не могла уявити себе в такому приниженні збирати пляшки. Надіялася, мабуть, що встигне, але не встигла. А тут іще додаткове приниження чужий осуд. Вона з гордістю зібрала рештки своєї гідності і попрямувала геть.
Продавчиня глянула мені услід з докором і трохи роздратовано:
Треба раніше приходити і менше спати. Ось завтра встигнеш і приходь.
Я мимоволі стала свідком короткої розмови між продавчинею й іншим покупцем:
Доброго дня, пане Богдане, ваш улюблений хліб вже привезли. Слойки з абрикосом сьогоднішні, з порічкою вчорашні.
Доброго дня, дайте мені буханку з горіхами й сухофруктами, і ще шість слойок з порічкою Ні, краще з абрикосом, якщо свіжі.
Богдан простягнув продавчині купюру у 500 гривень. Він обернувся, мимохіть погляд зупинився на тій же літній жінці, яка стояла неподалік, із виразом сорому й болю на обличчі.
Мене вразило, як ця жінка трималася, навіть просячи про допомогу. Її старий, але чистий піджак, велика красива брошка на грудях, гідність у поставі. Я довго не могла відійти від цієї сценки…
Богдан, як завжди, поспішав на роботу. Посміхаючись напіввідсутньо, він посортував покупки на переднє сидіння своєї «Шкоди» і поїхав до свого офісу, що був біля Дніпра.
В офісі його зустріла секретарка Оксанка:
Пане Богдане Володимировичу, вам телефонувала дружина.
Ларисо, все добре? Щось трапилось? одразу схвилювався він.
Богдан був директором магазину електроніки. Свою справу він почав на початку 90-х, ще в ті складні часи, коли доводилося виживати й крутитися.
Його офіс не в центрі міста, а десь на Вишеньці: так дешевше, а для бізнесу локація була не принципова. Богдан будував свою дім власноруч. Там жив із дружиною та двома синами.
Через два тижні Лариса мала народити їм третю дитину. Тривога в її голосі одразу насторожила.
Руслан посварився з однокласником і викликали до школи.
Богдан зітхнув роботи купа, великий контракт ось-ось треба закріпити з постачальником.
Я розберуся, люба, знайду час, не хвилюйся…
Життя котилось, як на вістрі ножа. Робота затягувала все більше. Діти засинали й прокидалися майже без нього він ішов, коли вони ще спали, повертався, коли вже спали знову. Лариса скаржилась, що не вистачає його, чоловіка й батька, у родині.
Все, що я роблю, заради вас, обережно пояснював Богдан, обіймаючи дружину.
Вечеря сьогодні у нього не йшла. Він згадав ту жінку зранку біля хлібної крамниці і не міг перестати про неї думати. Погляд її переслідував, щось у ній було знайоме.
Може, це… пані Тамара Дмитрівна? зненацька пригадав він. Та сама учителька математики, яка стільки зробила для мене в дитинстві!
Він памятав, як дитинство його було важким: батьки загинули, виховувала бабуся у тісній квартирці на Козацькій. У школі він був розумний і наполегливий. Тамара Дмитрівна підтримувала його, кликала допомогти по господарству, а взамін завжди запрошувала на простий, але дуже смачний обід.
Як тобі, Паша, наш домашній хлібець з печі? часто питала вона, відрізаючи товсту скибку.
Смачнішого не куштував, дякую! завжди чесно відповідав я.
Так минули найважчі роки мого дорослішання. Тамара Дмитрівна втратила свою дочку слабенька, хворіла змалечку. Після цього жінка все тепло віддавала своїм учням. Я був у неї фаворитом не тому, що кращий, просто доля нас зєднала.
Я навіть не помітив, як заповнений справами офіс наповнився працівниками, і стало зовсім людно. Не міг знайти спокою, поки не дізнався точну адресу Тамари Дмитрівни. Звернувся до знайомого в поліції. За годину вже тримав у руках адресу її нової квартири на околиці міста.
Всю суботу в роботі, а в неділю нарешті знайшов час. Я купив гарний весняний букет, сів на маршрутку і вже через пів години стояв перед знайомими дверима.
Я подзвонив у двері з хвилюванням:
Доброго дня, пані Тамаро Дмитрівно, це я, Павло Денисов. Ви мене, мабуть, памятаєте…
Павле, як забути такого учня! Я ж тебе впізнала ще тоді біля крамнички
Я бачив, як на її щоках забігли сльози. Богдан простягнув їй квіти:
Дякую, Павле. Востаннє мені дарували букет аж на перше вересня років, мабуть, пять тому. Пенсія у мене маленька, працюю іноді репетитором…
Я хочу забрати Вас до себе. У мене велика сімя: дружина Лариса, двоє синів і донечка має народитися з дня на день. Нам так не вистачає порядної, мудрої людини і наставника нашим дітям…
Павло, я ж не хочу обтяжувати. Та й як твоя сімя поставиться до такої чужої людини під дахом?
Лариса тільки ЗА! Ви нам рятунок і честь. Дітям потрібен приклад і добра рука. Зможете про Руслана подбати він у нас забіяка, а от Ваш досвід і характер йому точно допоможуть.
Якщо Ви мене не боїтесь, то нехай буде так!
Так із того дня Тамара Дмитрівна стала членом нашої родини. Лариса щовечора дякувала за мудрість і спокій, що приніс наш дім цей новий гість.
Через два тижні, як ми й сподівалися, народилася наша донечка Оксана. Поки Лариса лікувалась, Тамара Дмитрівна дбала про Руслана та Миколу: готувала, читала, допомагала з уроками. У домі стало затишно та тепло, а брати вперше не билися, а разом пекли хліб.
Коли Лариса повернулася, діти в один голос вигукнули:
Ми з Тамарою Дмитрівною хліб пекли! Та ще хліб, як із села духмяний, справжній, як колись у бабусиній печі.
І я зрозумів: найбільше щастя не гроші і не бізнес, а люди поруч. На серці стало легко: добре, що доля дала мені шанс подякувати і допомогти тому, хто підтримав мене колись у найважчу хвилину.
