Коли народилась моя донька, нам довелося дуже тяжко. Чоловік дуже захворів, та після довгої хвороби покинув цей світ. Я залишилась сама з величезними боргами та маленькою дитиною.
Я дуже довго вагалась, але врешті вирішила поїхати закордон на заробітки. Батьки погодились доглядати малечу. Олеся вже могла відвідувати садочок, тому для них це мало бути вже не таким і складним, а гроші я буду відправляти кожного тижня.
Йшли роки, малеча дорослішала, а я все так само працювала в Іспанії. Грошей вистачало в притик. Доводилось інколи працювати по дві зміни, щоб вистачало й собі на життя, й відправити рідним. Я почувалась дуже винною пере донькою, що не могла бути поруч, виховувати та переживати з нею всі її життєві ситуації. Намагалась заглушити крики совісті грошима, що відправляла їй. Раз в місяць знайомим відправляла посилки з подарунками. Прикраси, гарний одяг, взуття.
Звісно, я чітко розуміла, що цим не заміню мами, але поки нічого змінити не могла. В планах було забрати доньку сюди, але для цього потрібне своє житло, а я досі живу в кімнаті, що мені виділили мої роботодавці. На свою квартиру ще ой як довго потрібно працювати.
Олеся вже була дорослою дівчиною, коли ми знатно посварились. Вона вже закінчила університет, та хотіла переїхати до мене, щоб також працювати. Я була проти цієї витівки. По-перше, житло, а по-друге, я не хочу, щоб вона пережила всі складнощі мого життя. Це тільки на перший погляд, тут все так гарно, та добре. Але якщо ти сам спробуєш в це все влізти, зрозумієш, що життя в іншій країні мега важке. До працюючих іноземців ставляться не дуже добре, а точніше, майже як до безхатьків. Рідко коли буде совісний роботодавець. Кожен норовить кинути на зарплатню. А що йому за це буде? А нічого. Бо ти тут ні хто, та звати тебе ніяк.
Ось яка правда заробітків. Я все це намагалась пояснити Олесі, але вона на мене образилась. Не хоче навіть слухати. Гадає, що вона мені тут просто не потрібна. Що в мене тут є інша родина, а я ховаю від неї їх. Не знаю тепер що робити. Все ж я дуже люблю свою доньку понад все на світі, та бажаю їй тільки світлого майбутнього. Тут це зробити буде дуже важко, а на батьківщині вона може це зробити дуже швидко, я їй в цьому допоможу.
З нашої сварки минув майже місяць, Олеся не бере від мене слухавку, та ігнорує повідомлення. Я вже не знаю як мені бути далі. Кожного вечора засинаю з думками про неї. Можливо, дозволити приїхати сюди, щоб вона все сама побачила, та зрозуміла мою позицію?
