**Щоденниковий запис**
Сьогодні, як завжди, пройшов неспокійно. Прокинулась рано, мріючи про спокій, який ніколи не приходить. Усім нам судилося народитися в цьому світі з певною ношею, але моя – важча за інших.
За вікном Одеса прокидалася під крики чайок. Я стояла біля плити, готуючи сніданок: запашну каву, сирники та мед. На столі вже лежав свіжий хліб і домашній вареник із вишнями. Все, як любить Олег. Настрій був незвичний – відчуття, що сьогодні все зміниться.
Він увійшов, знімаючи пальто, його погляд спинився на накритому столі.
– Що святкуємо, Соломіє? – засміявся він, але я побачила, як його очі похмуріли.
– Олеже, треба поговорити, – мій голос був тихим, але твердим. – Це стосується нас обох.
Його посмішка згасла.
***
– Ганно, як ти можеш?! Це ж твоя дитина! – голос дрижав від болю.
– Дитина? Ну й що? – вона махнула рукою, немов це була дрібниця. – Я ж не назавжди! Лише на кілька місяців!
– Ти з глузду з’їхала? Це ж твоя кров! – я ледве стримувала сльози.
– Соломіє, годі! Якщо тобі так шкода, візьми його до себе! – Ганна різко підвелася й вийшла, грюкнувши дверима.
Я залишилася одна, приголомшена. Як можна віддати власну дитину? Навіть якщо ненадовго. Але взяти Данилка до себе я не могла.
Ми з Олегом мешкали у двох кімнатах у квартирі його матері, Галини Степанівни. Вона мене ненавиділа. До онучок теж ставилася холодно, терпіла лише заради сина.
Одного разу я почула, як вона шепотіла сусідкам: «Чаклунка якась. Як інакше пояснити, що він її любить?»
Спочатку Галина Степанівна ще прикидалася терплячою, але після новин про вагітність – перетворилася. Коли Олега не було вдома, вона не приховувала зневаги. Постійні звинувачення, підступи. Я мовчала, бо боротися було марно.
Про подружнє життя в дитячому будинку нам ніхто не розповідав. Коли випустили, сказали: «У вас є хата в селі». Але ту хату давно знесло повінню.
Ми з сестрою потрапили в Одесу, де познайомилася з Олегом.
Ганні пощастило менше. Вона мешкала у найманій кімнаті з Данилком, батька якого ніколи не бачила.
А потім з’явився Віктор. Він сказав: «Або дитина в дитбудинок, або я йду». І вона погодилася.
Я не могла дозволити, щоб Данило потрапив туди, де були ми. Але взяти його – означало викликати бурю.
Того вечора Олег не підтримав мене. НапроАле тепер, коли я дивлюсь на наших діточок, Данилка, якого ми з Сергієм усиновили, і на малечну двійню, що весело бігає по двору, розумію – доля, яка колись стукала у двері, нарешті подарувала мені щастя.
